На Рожнятівщині мешкають два чудові дідусі — дві живі історії національно-визвольних змагань — 95-річний Іван Попович та 90-річний Микола Корольчук. Один три роки відвоював по лісах у лавах УПА, а другий два роки працював у підпіллі й помагав провізією тим, хто в лісі. Дідусі дружать, хоч і живуть по різних кінцях села. Завжди мають про що поговорити й «Репортеру» розповісти.
Упівець з Долішнього кута
До села Петранка їдемо страшним бездоріжжям. Здається, такої поганої дороги на Прикарпатті вже нема ніде. Тягнеться це «щастя» десь сім кілометрів. Щодо назви села, то місцеві знають лиш одну версію. Мовляв, були собі колись чоловік Петро і жінка Анна, яку ще кликали Анка. Все дуже просто. Як і просто віднайти потрібне обійстя старенького упівця — Івана Поповича. Його знають всі.
Дідусь саме пішов на город косити худобі трави і то у свої 95 років! Страшенно жвавий, енергійний, веселий. Гостям зрадів. Відправляє молодшу онуку Лілю за повстанським кашкетом і нагородами. Біля нього бігає маленька правнучка Іванка, щось лопоче. Дідусь з нею не сюсюкає, різко говорить, щоб не белькотіла, бо ж не розуміє. Мала сміється… Нажив дід Іван шестеро дітей, 12 онуків і семеро правнуків. Каже, то все його багатство. Бог його ними всіма нагородив за ті випробування, що пройшов.
В УПА Іван Попович пішов у 1944 році, коли мав 22 роки. Каже, закликали хлопці, дали карточку, де було записано куди й до кого йти. Пішов у ліс. Говорить, хто не хотів іди — могли й побити, а ще ганьба на все село.
Дідусь пригадує, що тоді якраз збирали сотню. До лісу прийшло чимало хлопців. Старші, які служили у польському війську, влаштували новобранцям навчання на три місяці — як битись, стріляти, чистити й тримати зброю, як маскуватись.
Іван Попович потрапив у боївку, якою керував «Бей». Каже, той командир був з Кадобної — з села на Калущині. Дуже суворий. Тих, хто тікав з лісу, били палицями по голому тілу — 50 разів.
«То так одного хлопця з Вербівки побили, що аж заслаб, — пригадує дід Іван. — Одного хлопця «Бей» застрілив, бо той втікав два рази. Один раз йому подарували, а другий — ні. Дисципліна була залізна, аби іншим наука».
В УПА Іван мав псевдо «Гінтай». Не пам’ятає, хто його так нарік, що воно означає. У лісах пробув три роки. Ходили селами, горами, аж до Львова. За цей час вдома не був жодного разу, не знав, чи живі рідні, бо лишив старенького батька й чотирьох сестер. Ті нічого не відали й про нього. Коли ж повернувся додому, то ще довго ховався на стріху в стодолі. Їхню боївку розпустили додому після поранення командира «Бея». Той обіцяв скликати їх назад, коли буде потреба. Не кликав. «Бея» вбили в Кадобній.
«Я, як прийшов додому, то перше, що тато мені сказали: «Я лиш молився, аби м тебе увидів», — згадує дідусь і плаче. — Я про те ж молився, десь там, попід смереками».
Найгірше в лісі, розповідає дідусь, було пережити зиму. Мороз тиснув 35-40 градусів. У хатах не завжди була можливість заквартирувати. Ну то наломлять у лісі соснових гілок, розпалять вогнище, хтось один чатує, а решта спить на тих гілках.
«Та яке то спанє на морозі?! — відмахується дідусь. — Страшна студіть. Прийдем у село, то трошки в хаті загріємся. Тут десь хтось стрілить, дасть знати, що облава суне, тікаєм не повечерявши. Якого хліба зі стола хапнем — і далі в ліс. Три дні було, що не їли. Як десь бульби дістанемо, печем на вогні, то смачніша за мнєсо. Йой, Боже, борони».
Розповідає, як ішли взимку через село Підмихайля Калуського району. Переходили через річку по кладці, а з того боку ворог почав стріляти. Всі в Лімницю — вода по пояс. Перейшли на другий берег, повикручували штани, онучі з черевиків і знову вбралися.
«Мороз злапав, одяг примерз, але йдемо, — зітхає дідусь. — Я собі ноги відморозив. Та чи один? Диви, які чорні».
Пан Іван розповідає про один із найстрашніших боїв у лісі під Болеховом, як за їхніми слідами йшли енкаведисти. То був десь 1945 рік.
«Бей» побачив, що за нами йдуть ще з вечора, вивів під гору, а внизу розлога поляна, — згадує старий партизан. — Сіли відпочити, а десь за дві години на ту поляну, крізь сніги, в кожухах ледве сунуть енкаведисти. Зброя напоготові. Просим Бога, аби сі вступили, та де там?! Почався обстріл. Побили їх багато, а вони далі лізуть і кричать: «Здайся, бандєра — будеш жить». А наші у відповідь: «Ви прийшли в наші села, в міста спокою нам не даєте ще й в лісі?». І співаємо «Ще не вмерла Україна», а вони слухають, чекають. Якось ми відбились. Коло мене хлопець лежав зі Станькової. Так цілиться у ворога, кажу йому сховайся, бо видко тебе. І поцілили, курва. Лиш застогнав і дивлюсь з голови цівка крові».
Дідусь каже, що спершу, коли були німці, то партизанів у лісах не чіпали. «То мені хлопці старші казали, бо я вже то не застав. А отиво…дияволи… лізли…» — сердиться, стискає кулаки.
Розказує, як раз відступали з поля бою, перескакували через оголені тіла ворога. Пояснює, що енкаведисти своїх розбирали спеціально, аби нашим форма не дісталась, зброя — нічого.
Своїх загиблих партизани ховали в лісі. Дідусь пригадує, що не одна могила така в Чорному лісі, в Карпатах. Копали ями, ставили хрестик з гілок і на ньому вирізали псевдо загиблого.
Поранених несли, тягли з собою. Лишали в селах, де знали, що є шпиталька — звичайна сільська хата, де люди виходжували бійців.
«Хто тяжче був ранений в бою, то підривались на гранаті, аби не датися ворогу в руки, — говорить Іван Попович. — Вбити себе — великий гріх, але най Бог простить тих хлопців, бо попасти в руки ворога, то було гірше пекла. Колись трьох злапали. Зима, мороз страшний. Зв’язали руки, стягли сорочки і лили на них студену воду, поки не загинули».
Розказує, як було тихо, то сідали біля вогнища, говорили про різне, співали повстанських пісень. Підспівує уривок:
В УПА служити — треба присігати,
За дім за родину — треба забувати.
Забув би я за дім, за родину,
Лиш не можу забути за свою дівчину.
«Молоді хлопці, дівчата. Життя. Котрась свого дочекалась, а котрась ні, — зітхає дід Іван. — Мусить впасти та Росія. Було писано. І так має статися, бо скільки ж того можна? Ми не дотиснули, то зараз хлопці мусять».
Оунівець з Горішнього боку
З Долішньої Петранки через все село їдемо у Горішню. Так місцеві умовно поділили село. Тут мешкає 90-річний Микола Корольчук. Друг Іван його вже повідомив, що їдемо. Чекає.
«Іван хоч старший, але здоровіший, — говорить хриплим голосом Микола Корольчук. — Я своє здоров’я у таборах лишив. Може й вижив, що був засланий за допомогу партизанам?!».
В ОУН Микола вступив у 16 років — у 1942 році. Каже, якраз закінчив п’ять класів школи й набирали юнаків в організацію. Було їх 12. Зізнається, що тоді толком не розумів, що за ОУН.
«Раз прийшов і почув присягу: «Або здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї», — згадує дідусь. — Тоді й зрозумів, що це дуже серйозна справа. Батько був проти, але відступати нікуди».
Юнакам також влаштовували навчання. Пригадує, на власні очі побачив, що таке повстанська армія, коли через село у Чорний ліс проходили сотні «Різуна» та «Хмари». Якраз через той місток, яким «Репортер» їхав до нього.
Розповідає, що «Різун» мав бій у Станіславі, напав на німецький госпіталь, бо медикаментів не було. Стали на зарінку — за селом. Було чотири фіри поранених хлопців, розвели вогонь, по селі почали збирати харчі.
До лісу Микола воювати не пішов. Його назначили зв’язковим. На підвозі возив у село Грабівка, де був штаб УПА, продукти, амуніцію, записки з інформацією. Каже, був маленький, шустренький, то й вибрали. За його словами, основна продуктова допомога йшла саме з Петранки, бо тут ґазди були багатші.
На початках Миколу пускали аж у самий табір, бо потім заборонили. Пригадує, як сотня «Хмари» облаштувалась по одному боці потічка в Чорному лісі, а «Різунова» — на іншому. Бійці поробили укриття з соснових гілок, лежаки.
«Був них такий великий котел, ще тоді дивувався, як вони його з собою везли, де такий знайшли, — розповідає Корольчук. — Так в долині у потічку на камінні зробили кухню. Варили там, що було. Їли всі спільно. Перед трапезою обов’язково була молитва-подяка за ще один прожитий день».
Микола помагав партизанам два роки, поки 28 жовтня 1944 року його та ще двох чоловіків не затримали енкаведисти. Якраз вночі на Грабівку була облава. Відчули, що щось не так, лише тоді, коли під’їхали й почули запах паленого, але було пізно. На них уже чекали.
Побили й відправили до Станіслава на слідство. Пан Микола говорить, що пощастило, бо могли на місці розстріляти.
«Не знаю, що гірше би було, бо в тюрмі страшно били, знущались, — розповідає дідусь. — Серед ночі будили й допитували. По тюрмі страшні крики. Просидів там з півроку. Мої хлопці померли від тифу».
Корольчуку дали 10 років таборів і п’ять — позбавлення прав. Далі до Львова, а там товарняками у Караганду. Покарання Микола відбував у таборі суворого режиму «Степлаг», що у казахстанському селищі Кенгір.
Як нині пам’ятає свій номер — СК-937. Каже, їх там було з 10 тисяч, з них три тисячі жінок. Більшість — 70% — українці з Прикарпаття, Тернопільщини, Львівщини.
«То було страшне, — зітхає дідусь. — Уявіть, у 18 років попасти у пекло і в 26 років з нього вийти. Йдеш колоною з чоловіками — по п’ять в ряді попід руки, бачиш, земля потріскана через страшну спеку і думаєш: «Господи, бодай би вона під нами провалилась». Багато не витримували — вмирали, вчиняли самогубство. Тіла вивозили за браму у степ, то охоронець при виході ще проштрикував багнетом груди».
Дідусь як нині пам’ятає ті всі бараки, ті стежки, ті чотири зони спецтабору. Всі вони були закриті, загороджені. Окремо — зона для довічників, окремо для жінок, чоловіків і харчова зона зі складами, пекарнею, кузнею.
Умови були пекельні, робота тяжка, знущання охоронців. Останньою краплею терпіння в’язнів став розстріл невинних чоловіків і жінок на Великдень 1954 року.
«Чоловіча колона рано йшла на роботу, а жіноча верталась з нічної зміни, — пригадує дід Микола. — Хтось привітався «Христос воскрес!». Відповіли «Воістину воскрес!». Почалися постріли. Вбили 13 людей, багато поранили».
В’язні збунтувались, відмовились іти на роботу. Їхнє повстання протрималось аж 42 дні та увійшло в історію, як Кенгірське.
Пан Микола розповідає, що тоді створили спеціальну комісію, до якої входили по представнику від усіх національностей. Вимагали переглянути справи та зменшити строк відбування політв’язнів, зняти номери, скоротити робочий день, зняти з вікон решітки, дозволити листування з рідними. Але то було, як у стіну.
«Коли була революція на Майдані в Києві, серце обливалось кров’ю, — говорить дід Микола. — Вони робили все те, що ми там у таборах — барикади з того, що було, самопальні гранати, знімали решітки й робили списи…».
Кенгірське повстання придушували танками. Дідусь каже, що ніхто не сподівався. Жінки вийшли перед тих танків, у вишиваних сорочках — і всі потрапили в місиво. За технікою йшли солдати, добивали тих, хто чинив спротив.
«Люди побігли й закрились в бараках, через вікна кинули димові шашки, — згадує Микола Корольчук. — Потім усіх вистроїли за зоною, допитували. Змусили піском засипати ту кров. Вона була повсюди».
У 1956 році пан Микола добув свій строк і повернувся додому. Не без проблем, бо довго не хотіли приписувати. Та оскільки був спеціалістом на вагу золота — електриком, то дозволили лишитись у рідному селі, адже в Петранці саме створювався радіовузол.
«Я б ніколи не подумав, що зайду в такі роки, — зітхає нині дід Микола. — Якось так Бог дав. Дивився, як звільняли Надію Савченко, як вона постійно оглядалася назад, була неспокійна. Я її розумію. Коли нас випустили, то я довго не вірив, що вільний, що нема конвою, що можна ходити вільно, розправити плечі. З часом людина відходить від того. Здається, то був сон. Дуже страшний».
Comments are closed.