Околиця міста, за кованим парканчиком — велика світла будівля, яка наче топиться в зелені. Голубі ялинки, туї, та не відомі нам кущі, здається, висаджені за вказівкою професійного ландшафтного дизайнера. Це — українська гімназія №1, яка в рейтингу посіла друге місце в Україні.
Все придумали до нас
Тиша, гімназія наче вимерла, у сплетінні коридорів, заставлених вазонами, ледве знаходимо кабінет директора. Ще з телефонної розмови стало зрозуміло, що Ігор Дейчаківський геть не здивований результатами гімназії. При зустрічі це підтвердилося — сприймає як належне, відверто пишається. Каже, секрет простий — добрі традиції. Тому без невеличкого екскурсу в історію не поясниш.
«Українську гімназію відкрили у 1905 році завдяки старанням таких громадських діячів, як митрополит Шептицький, Юліан Романчук (був віце-спікером австрійського парламенту), — розповідає директор. — Розташовувалася вона на теперішній вулиці Шевченка. До того в місті взагалі не існувало українських шкіл, поляки були дуже проти і цієї гімназії. Тоді наші посли до сейму зробили сецесію (правний принцип) — відмовилися від своїх мандатів. Стався величезний скандал, про це писали європейські газети, і уряд дав згоду. Першим директором гімназії став відомий науковець і педагог Микола Сабат, відомий ще й тим, що потім був заступником міністра освіти в уряді ЗУНР».
Гімназія одразу ж зажила слави жорсткої школи. На першому випуску із 150 учнів матуру (атестат) отримали тільки 26. Не з простих був і викладацький склад, продовжує Дейчаківський, більшість педагогів свого часу пройшли через УГА та Січових стрільців, тож у такому дусі вчили й дітей. Серед випускників гімназії — композитор Анатолій Кос-Анатольский, письменниця Ірина Вільде, перший командир УПА Дмитро (Роман) Клячківський, провідник ОУН Степан Ленкавський, дисидент Олекса Гірник.
А потім почалися війни. Гімназію то закривали, то знову відновлювали. За часів німецької окупації нею неабияк цікавилося гестапо. Бо ж більшість учнів були в ОУН. Вже у 1941 році заарештували кілька випускників, допитували вчителів. А в 1944-му, коли вдруге прийшли більшовики, гімназію остаточно ліквідували.
Відновили її аж у 1992 році, завдяки старанням асоціації колишніх гімназистів. «Великий внесок у цю справу зробили і тодішній начальник міського управління освіти Зіновій Береговський, і мер Ярослав Тайліх, — каже Ігор Дейчаківський. — Спочатку гімназія була на вулиці Франка, а згодом перебралися в це приміщення».
У гімназії одразу ж почали відновлювати старі традиції. «У цьому заслуга Береговського, який став її директором, — продовжує Дейчаківський. — Лев Василик — голова асоціації колишніх гімназистів — розказував, як то колись у них було. Спочатку відновили ранкову молитву, робочий тиждень починаємо з виконання гімну. Ми першими зробили капличку, тоді це ще не дуже схвалювалося. Далі ввели обов’язкову форму, емблему, девіз «Scientia vinces» — Знаннями переможемо. Робимо дуже багато свят — Покрови, день Злуки, Крути, свято Шевченка, відзначаємо й ювілеї відомих випускників».
Жодного медаліста
Нині в гімназії навчаються 468 дітей, з ними працюють 55 педагогів. Відновлена гімназія з усіх сил намагається тримати планку своєї попередниці.
«Ми завжди перші по всіх навчальних показниках, — стверджує Дейчаківський. — По місту ми ніколи за 20 років нікому не поступалися». Але і по «жорсткості» теперішня гімназія не поступається своїй попередниці. Навчання тут з половини дев’ятої до четвертої. Дитину, яка отримує менше 46 балів (із 100 можливих) хоча б з одного предмету, відраховують.
Дітей сюди набирають після четвертого класу, кожного року по 60. За словами директора, потрапити до гімназії цілком реально кожній дитині, але дуже важливо, аби вона відчувала себе тут комфортно. Адже дітей не можна мучити тими речами, які вони не можуть і не хочуть робити. Вельми показовий момент — цього року в гімназії не було жодного медаліста.
«Знаю школи, де було й по 18, — говорить директор. — Не хочу це коментувати, самі розумієте. У нас були дуже сильні діти, переможці всеукраїнських змагань, але медаль — це така штука, що треба з кожного предмету за два останні роки мати не менше 90 балів. У нас таких дітей не було. Я одразу кажу батькам — ми не гарантуємо медалі, ми гарантуємо, що навчимо дітей вчитися. І вони зможуть досягти успіхів».
Звісно, без добрих викладачів не можливі ніякі результати. «Всі їхні звання і перелічити важко, — посміхається Ігор Дейчаківський. — Є в нас і заслужені, і відмінники освіти, є вчителі, які мають по 7-8 переможців по Україні. У гімназії не так просто працювати. Я коли прийшов на перший урок, то руки трусилися. Купа запитань — усі учні щось читали, вони самі вимагають від вчителів і конкурують між собою».
Вчитель цікавіший
Провести невеличку екскурсію гімназією погоджується заступник директора Марія Грицишин. Без досвідченого провідника тут справді дуже легко загубитися.
«Я точно не знаю, яка площа нашої школи, скажу хіба, що дуже велика, — розказує пані Марія. — Тільки навчальної – більше п’яти тисяч метрів квадратних. Через особливість ландшафту з одного боку школа має два поверхи, а з іншого — чотири. Спочатку і я губилася, тепер уже знаю кожен кутик».
Окрім величезної площі, тут вражає й море зелені — як надворі, так і всередині школи. Пані Марія посміхається, каже, що, коли рахували кілька років тому, в гімназії було 2,5 тисячі вазонів, зараз точно більше. А знадвору — все садили самі. Діти приносили саджанці, так з’явився сад. Далі почали висаджувати срібні ялинки і туї.
У коридорах дуже тихо, чути тільки приглушені голоси з класів. Заходимо в один — діти, як по команді, піднімаються: «Доброго дня, пані вчителько». На сторонніх реагують дуже спокійно, хіба що з ледь відчутною цікавістю. Приязно посміхаються в об’єктив. Як не дивно, але видається, що їх більше цікавить учитель і перервана тема. Аби не заважати, швиденько виходимо з класу.
Заступник директора з гордістю показує і музей історії гімназії, і невеличку капличку, де зберігається хоругва школи, клас і музей народних ремесел — чого тут тільки не роблять учні своїми руками. Далі — величезний спортзал, клас хореографії, тренажерний зал, басейн (щоправда, зараз він на ремонті).
Після всього побаченого складається враження, що дивно було б інше — якби з такими традиціями, підходами та можливостями гімназисти показали гірші результати на ЗНО.
Потрапити до гімназії цілком реально кожній дитині, але важливо, аби вона відчувала себе тут комфортно
Ялинки, туї та кущі, здається, висаджені за вказівкою ландшафтного дизайнера
Comments are closed.