Війна

Хроніка Майдану. Як усе починалося

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Навіть не віриться, що вже минув рік від початку мирних акцій у мирній країні. Коли вимагали одного – України в Європі. Давайте згадаємо, як починався Євромайдан в Івано-Франківську, що було у столиці, що говорили у світі. Тоді ще не пахло кров’ю…

IMG_9687

У четвер 21 листопада уряд оголосив про те, що Україна призупиняє процес підготовки до підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, яку мали укласти на саміті у Вільнюсі (Литва). Ця новина викликала обурення багатьох українців.

Вже ввечері того ж дня у соц­мережах з’являється повідомлення від журналіста, а нині нардепа Мустафи Найєма із закликом до друзів і знайомих прийти на Майдан Незалежності. Прийшли кілька сотень киян. Люди почали розкладати намети.

IMG_6533

У Франківську в ніч на 22 листопада, близько першої години, також через соцмережі самоорганізувалася активна молодь. З півсотні людей, переважно студентів, зібралися на Вічевому майдані та поставили перші два намети. Вони також вирішили протестувати проти рішення уряду. Зранку підтягнулося більше народу. Організували чергування, обдумували акції. Сформувалася команда із студентів і громадських активістів: Максим Кицюк, Тарас Случик, Наталія Сербин, Михайло Джогола, Андрій Чепіль, Сергій Сивачук, інші.

Першою їхньою акцією стало блокування дороги на Тисменицю. Таким чином вони хотіли показати, що влада закриває шлях Україні до Європи. Молоді люди протягом півгодини безперервно ходили пішохідним переходом у районі Майзлі та скандували водіям: «Вибачте нас, митний союз не для нас», «Не влада вирішує долю народу, народ обирає європейську свободу». Було багато міліції, протестувальників попереджали про «можливі проблеми».

У суботу, 23 листопада франківський Євромайдан далі зростав. На Вічевому навіть провели сесію міськради, після якої багато депутатів поїхало до Києва, адже заговорили про те, що влада готується знести намети на Майдані Незалежності.

Крім того, аби узаконити акцію в Івано-Франківську, студентські намети перетворили на приймальні депутатів із цілодобовим прийом громадян. Ініціював це тоді ще нардеп Олександр Сич, підтримав і дозволив досі міський голова Віктор Анушкевичус.

Тим часом у світі почитає активізовуватись українська діас­пора. 23 листопада на мітинги у підтримку українського Євромайдану виходять у містах Європи та Америки. Наприклад, у Празі зібрався свій майдан – близько сотні тамтешніх українців. У Відні, біля колони Святої Трійці – приблизно півтори сотні людей із плакатами за зближення України з Євросоюзом. Відбулися мітинги у Варшаві, Парижі, Нью-Йорку, Римі…

Франківськ. 24 листопада. На Вічевому майдані виступає тодішній голова ОДА Василь Чуднов. Він тоді ніби проходив повз, але його помітили, тож був змушений… Чуднов запевняє, що нікого з площі не виганятимуть, а той, хто наважиться це зробити – позбудеться роботи. Ще говорив про підтримку людей, мовляв, президент Янукович також за євроінтеграцію, але «його обсіли з усіх боків». Голова ОДА дякує обуреним студентам за підтримку політики того президента і під крики «Ганьба!» іде зі сцени.

IMG_0006

Тоді ми його чули востаннє. І тоді нинішній екс-голова, певно, навіть у найстрашніших своїх фантазіях не міг уявити, що буквально через три місяці у його кабінеті поселиться «Правий сектор».

На ранок понеділка, 25 листопада, містом пройшла багатотисячна хода студентів. Опівдні на Вічевому майдані, за різними підрахунками, було від п’яти до десяти тисяч молоді.

Студенти вимагали відставки міністра освіти Дмитра Табачника, скасування платних послуг у вишах, а також… цілодобового доступу до гуртожитків. Далі всі рушили до Білої хати – грітися. Їх туди не пустили, поговорили з мером і тим усе закінчилося. Через три місяці ходити в ОДА на чай стало традицією.

А тим часом у Чернігові, Одесі, Миколаєві та Харкові заборонили масові акції протесту. Таке рішення прийняли місцеві суди, а міліція виконувала – витісняла протестувальників з місцевих майданів. У Харкові заборону ще аргументували спалахом грипу та ГРВІ.

IMG_0536

26 листопада на Вічевому майдані позачергову сесію проводять депутати обласної ради. Вони голосують за рішення обл­ради з вимогою відставки уряду Азарова, а Януковичу загрожують імпічментом, якщо той не підпише угоду про Асоціацію з ЄС.

А тим часом у Києві Янукович дає інтерв’ю обраним телевізійникам і говорить, що він аплодує майданам, адже «люди висловлюють свою думку в рамках законодавства».

У середу 27 листопада для тисячі франківських студентів, які вийшли на Вічевий майдан, влаш­тували відкриті лекції. Їх читали письменник Тарас Прохасько, викладач історії Прикарпатського університету Сергій Адамович та колишній голова обласного «Студентського братства» Віталій Перевізник.

28 листопада вся країна в очікуванні та надії, що на дводенному саміті «Східного партнерства» у Вільнюсі Янукович таки підпише асоціацію з ЄС.

А той у Вільнюсі останнім приїхав на робочий обід лідерів країн-членів ЄС у Палац правителів Великого князівства Литовського. Біля в’їзду його чекали десяток пікетувальників з українськими та європейськими прапорцями. Проходячи червоною доріжкою, Янукович відповів тільки на одне запитання журналістів: «Як ваш настрій?». Він підняв великий палець і сказав: «Нормально».

На саміті Янукович багато усміхався в об’єктиви, тиснув руки президентам, спілкувався, але угоди про асоціацію з ЄС не підписав. Натомість це зробили Грузія та Молдова.

29 листопада Франківський Євромайдан скандує «Ганьба!». На Вічевому понад 20 тисяч людей. Один із ініціаторів протестів – Максим Кицюк – закликає їхати на Київ та зачитує резолюцію: «Президент поїхав, однак угода не підписана. Тому відповідальність за це несе персонально Віктор Янукович. Українське суспільство повинне відреагувати створенням страйкомів у навчальних закладах, підприємствах, організаціях, проведенням мітингу з єдиною вимогою – відставка президента та уряду».

IMG_9706

Цієї ж ночі Кицюка побили та порізали йому ноги. Нападників досі не знайдено, справа не закрита, передається від одного слідчого до іншого.

У Києві в ніч на 30 листопада, близько 4:00 години ночі, «Беркут» жорстоко розганяє мирний Євромайдан. Були травмовані десятки протестувальників. Частина людей, що втекла від «беркутівців», заховалась у Михайлівському монастирі.

У суботу, 1 грудня, на Майдані Незалежності зібралися, за різними оцінками, від 500 тисяч до 1,5 мільйона протестувальників. Була й бійня на Банковій, арешти. Євромайдан увійшов у світову історію. Спершу всі захоплювалися мирними настроями, які витали на Майдані, надихали та захоп­лювали. У січні ми стикнулися з першими смертями – Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, Юрія Вербицького. Це обурювало, лякало. Лютий – «Небесна сотня». Повалення режиму Януковича. Нова надія. Анексія Криму. Донбас. Початок війни. Боротьба триває. І ми обов’язково її виграємо.

Рік потому

Максим Кицюк, студент, один із лідерів франківського Євромайдану:

 «Я нині багато думаю над річницею. Чітко усвідомлюю лише кілька речей. Насправді Революція гідності ще не відбулася, адже передбачала набагато фундаментальніші зміни у суспільстві, не лише стосовно студентів і зміни влади. Вона мала на увазі зміну кожної людини всередині. Змінюючи себе – змінюємо суспільство.

Ця революція принесла багато болю тим родинам, які втратили героїв. Прикро, що досі немає покараних, а підозрюваних відпускають з підпискою про невиїзд. Це величезна проблема багатьох систем: судової, правоохоронної, які вимагають реформ.

Є великі плюси, що українці все ще готові змінюватися і готові щось робити. Це видно по волонтерах, завдяки яким існують добровольчі батальйони, функціо­нує армія.

Багато говорять, що у нас війна, і ми не можемо робити реформи. Це хибна думка. Кожен у державі має виконувати свої обов’язки».

Сергій Сивачук, голова громадської організації «Патріот України»:

 «Нам тоді не думалося, що це буде настільки важкий шлях. Дехто каже, що відбулася Революція гідності. У моєму розумінні це ще не революція, а лише один її щабель. Можливо, один із найбільших таких амплітудних, але українському суспільству треба ще багато пережити. Багато змін має відбутися в душах, серцях, у суспільстві, Верховній Раді.

Ми тоді починали протестні акції і не думали, що разом з євроінтеграцією ми порушимо багато інших питань. Нам тоді не думалося, що, поборовши внут­рішнього ворога, ми отримаємо ворога зовнішнього. Коли б ми мали закріпити ті перемоги, які здобули, та готуватися до реформи українського суспільства, натомість маємо війну».

Андрій Чепіль, активіст, один з ініціаторів створення студентських страйкових комітетів:

 «У далекому від столиці Франківську теж долучилися до повалення режиму Януковича.

З першого дня ми домовилися, що будемо сповідувати аполітичні настрої. Тобто, не робити будь-яких акцій непокори під прапорами чи під егідою якоїсь певної партії. Тому і цілі в нас були не особистісно-вигідні, а загальнонаціонально-потрібні. Це були різні студентські акції, створення страйкових комітетів, пропаганда ідей серед студентів.

Після року, що минув, звісно, страшно дивитися на наслідки, до яких привела революція, і все ще продовжується. Але так має бути. Сталь гартується при високій різниці температур.

Зараз бачу лише один вихід – жорсткий контроль влади громадськими організаціями та просто активними громадянами, починаючи з найменшого населеного пункту. Революція не закінчена, вимоги – не виконані, винні – не покарані. Фронт робіт є».

 Тарас Прохасько, письменник:

«Це був рік, який приніс страшно багато змін. Усі здобули якийсь неймовірно інтенсивний досвід, на який деякі покоління чекають десятиліттями.

І воно все очевидно до кращого, бо найбільше, що потрібно тепер нашій країні, суспільству – це набувати досвіду.

Найголовніше у цьому всьому – знаючи, що цей рік змінив усе, зробити акцент на тому і не вважати, що він мав би зробити щось остаточне та кінцеве. Це просто великий крок на довгій дорозі. Треба усвідомити: це є шлях, він є дуже неясний і далекий. Але те, що ми його почали, ми на нього вийшли – це і є найкраще. Це так, як дійти до підніжжя якоїсь гори, бо ж можна було до того підніжжя і не йти. А ми зібралися, наважилися і підійшли з наміром вийти на гору. Це був такий рік.

Ми вже десь, грубо кажучи, на Заросляку, якщо уточнити географію. Але твердо вирішили вийти на Говерлу. Як там уже буде – невідомо. Та головне – не сподіватися, що підніжжя гори є вже горою. Насправді це лише половина шляху».

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.