25-річний Василь Чорнецький з села Велика Кам’янка Коломийського району більше року відслужив у 24 бригаді — у розвідці. З жовтня минулого року демобілізований. Він сирота. Змалку виховувався у тітки. Зараз хоче мати своє. А має лише столітню бабусину хату, яка вже не піддається ремонту. Громада села готова помогти з будівництвом нової.
У центрі Великої Кам’янки, на стіні продуктового магазину, висить великий транспарант з фотографіями бійців, які захищали й захищають Україну на Сході. Серед них і Василь Чорнецький. Він один із перших добровольців.
Василь якраз прийшов на автобусну зупинку зустріти тітку з Тлумача, а заодно й «Репортер». Сидимо на лавці. Співрозмовник він не надто говіркий. Скромний, дуже конкретний у відповідях.
А чи не марно?
На службу Василь пішов у серпні 2014 року. Сам поїхав у військкомат за повісткою, бо приносили, а його вдома не було. Строкову проходив у десантних військах, мав добру фізичну підготовку, бо змалку грає у футбол — за село, район, область. Направили хлопця у 24 окрему механізовану бригаду. На полігоні в Яворові, де проходив навчання, саме формували елітний підрозділ розвідників.
Пригадує, що там наші змагалися з натовцями. Ті були шоковані з підготовки. Василь каже, хоч у тих все є — екіпіровка, зброя, техніка — але все роблять за книжкою, за правилами.
«Якісь зомбі, — говорить боєць. — Наші ж кмітливіші».
Тоді у розвідку, каже, було з кого вибирати. Чимало миротворців, які були у Косово, Лівії, Конго. Багато свідомих добровольців, які знали, навіщо прийшли.
«Це вже потім, у наступні хвилі мобілізації, то таких алкашів набирали… — пригадує Василь. — Я розумію, чоловікові 43 роки, у нього діти, вже онуки, а тут майже примусово — на війну. П’ють там. Кажу комбату: «Івановичу, що я маю з тим бідолахою робити? А як зараз виїзд чи вилазка? Підставляє ж усіх. І відповідати за нього не хочеться».
Василь мав позивний — Чорний, від прізвища. Був командиром групи розвідки. У підпорядкуванні — шість бійців. Хлопці зі Львова, Рівного, Хмельницька, Запоріжжя. У першому ж бою вбили його комбата. У другому, біля 31 блокпосту, поранило бійця з його групи, загинув механік — снайперська куля прямо в серце. Розказує, що лазили диверсійні групи, підійшли вже майже під самий бліндаж, хотіли гранату кинути, а механік вийшов і ціною власного життя врятував усіх. Василь пройшов визволення Лисичанська, бої під Кримським.
З жовтня минулого року Чорний — демобілізований. До мирного життя вже адаптувався, але довго з голови ніяк не йшли думки про те, що вони з хлопцями марно там воювали.
«Коли був там — не знав, не бачив цього всього, — говорить боєць. — Ми в бій із таким настроєм йшли, без страху, наплювати. Приїхав сюди… розчарування. Шкода, що стільки хлопців хороших пішло. Зараз би сказали йти воювати, не пішов би, бо тут змін — жодних».
Він не має озлоби на тих, хто не пішов на війну. Не дратує, що тут спокійно молоді чоловіки збираються на пиві. Йому комфортно спілкуватися зі своїми атошниками і хлопцями з села. Каже, кожен робить свій вибір — хтось йде воювати, а хтось помагає. А село дуже помагало й помагає тим, хто зараз служить.
Пригадує, як взимку, перед Миколаєм, волонтери привезли гостинці. Звідки, кому — не важливо. Кожному роздавали шкарпетку з цукерками і дитячим листом. Василь кілька разів перечитував свого…
«Мені просто мову відняло, — досі із захватом розповідає Василь. — Читаю Коломийський район, Велика Кам’янка, 6-А. Кензор М. А то донька знайомого. І взагалі лист з мого села. Як воно співпало?! Як той лист потрапив саме сюди, до мене?! То було таке щось, словами не передати».
За словами Василя, носив він того листа з собою постійно, а коли повернувся, то зайшов до школи. Знайшов той 6-А і ту дівчинку. Подякував. Посміхається, що тоді вже шокована була дитина.
Село не лишить
Під’їздить автобус «Тлумач-Коломия». З сумками виходить рідна тітка бійця — Галина Лисейко. Вона з шести років опікується Василем, коли померла мати. Через кілька місяців пішла бабуся, а потім і батько бійця. Жив у неї в Тлумачі.
«У мене син на рік старший від нього — разом виросли, — розказує тітка. — Що тому, то тому. Однаково. Коли був в АТО, то мізками їхала. Біля телевізора жила. Не могла звикнути, що по два тижні не було зв’язку. Потім зрозуміла, призвичаїлась».
Йдемо всі разом до Василя в гості. Живе він у напівзруйнованій бабусиній хаті. Тій будівлі певно понад 100 років. Низенька, похилена. Ззовні, на побіленій стіні, висять український та партизанський прапори. Якби самі шукали хату бійця, то втрапили б одразу, бо дуже серйозні орієнтири. Ті прапори з Чорним були там — на передовій.
Василь з тіткою проводять до хати. Тут дві кімнати. В середині дуже прохолодно, низенька стеля, потріскані стіни, старі меблі. Попри все, дуже затишно, гарно причепурено різними килимками, симпатично. На стіні по центру висять три портрети найрідніших — матері, батька й бабусі. У куті телевізор. Він постійно увімкнений.
Василь каже, що й спить зі звуком. Досі не може звикнути до тиші, хоч пройшло вже півроку. На передовій тиша — то найстрашніше, бо після неї завжди біда.
Пані Галина викладає з сумки продукти, які привезла другому сину. Той носить все в іншу кімнату. Поки його нема, тітка зітхає, що змінився після війни. Зараз уже трохи відійшов.
«Він хоче бути потрібним, — говорить тітка. — Так, він нам потрібен. А ще дуже обнадіяло його те, що в селі пообіцяли помогти побудувати хату. Зараз робимо документи на приватизацію, вже й проект будови є, бо стара бабусина хата, де він зараз живе, реконструкції не підлягає».
Буде маленька, скромненька, але його. Говорить, що село дружнє, підтримка є, тому Василь дуже хоче тут жити. Він усе долучається до життя громади, має таких активних друзів — збирає їх на прибирання відпочинкової зони біля озера, ремонт спортзалу робили, на стадіоні щось хочуть робити. Василь посадив Алею Слави в пам’ять про загиблого героя Небесної Сотні Ігоря Ткачука. Хлопець і сам пройшов Майдан.
Пані Галина розказує, що менше як за півроку селяни збудували хату для рідних загиблого Ігоря Ткачука. На будові був і Василь. А ще помагав перекривати церкву, то ті робітники пообіцяли приїхати на його будову. Тож робоча сила є, головне зараз — впорядкувати документи і знайти матеріали.
«Ми люди — сильні духом. Я вірю, що у Василя все буде добре, бо свої випробування він пройшов сповна», — каже тітка.
За словами сільського голови Мирослава Адамського, грошей на будову хати для бійця у сільраді немає. Все, що могли від себе, — зробили. Привезли трохи лісу, провели воду. Але обіцяє залучити благодійників і підприємців. Каже, село Василя в біді не залишить.
