Минулої п’ятниці в Івано-Франківську організували трохи піарну, але направду потрібну акцію — мер Руслан Марцінків і його заступники проїхалися центром на інвалідних візках. Хотіли відчути, з якими проблемами щодня стикаються візочники. Посідали у візки на Вічевому майдані, за годину проїхалися до Білого дому, встали та й пішли кожен у своїх справах. А «Репортер» поїхав далі…
«Навіщо вам кросівки?»
Чотири роки тому ми вже робили подібний експеримент — досліджували місто із закритими очима, ніби незрячі. Тож були більш-менш готові до майбутніх випробувань, плюс ще ціла команда підтримки на колесах — Віталій Палков, Ярослав Гураль, Максим Полтавець і волонтер-мальтієць Михайло Волосюк.
Візок позичили у Ярослава Гураля. Він мандрівник і каже, що то візок для активного відпочинку, для подорожей. Для новачка небезпечний, бо перехиляється. Той «активний» візок він діставав з труднощами, хоч видають безкоштовно. Прийшов до соцпрацівників, а його питають — навіщо?
«Я й питаю у відповідь: «А навіщо вам кросівки?» — посміхається чоловік. — Тоді мені сказали, треба довідку, що я в якомусь спортивному гуртку. Смішно, бо ж люди, які купують спортивне взуття, довідок зі спортзалів не беруть. Ці візки — то наші ноги, наше взуття».
Сам Ярослав на колесах вже три роки, через травму. Каже, ця біда зробила його сильнішим, дала справжніх друзів. Серед них — Віталій та Максим. Вони у візку з дитинства.
11.00. Невеличкою дружньою делегацією від Білого дому рухаємось у бік вокзалу. Перехрестя Василіянок-Гаркуші — без проблем. Виїхати на тротуар, бо заїзд десь є, але надто високий, помагає Михайло. Сама б не справилась. Хлопці долають їх самотужки, але вже дуже небезпечними маневруваннями — перехиляються з візком назад, піднімають передні колісця, заїздять великими і методом важеля — на тротуар.
В останні роки на вокзалі, нарешті, зробили нормальний пандус, а найголовніше — облаштували туалет для інвалідів. Він окремо. За ключем треба йти до жіночки в чоловічу вбиральню.
У місті таких спецтуалетів, кажуть хлопці — на пальцях однієї руки (!): вокзал, ресторан «Urban Space 100», «Фабрика», заправка «ОККО», «Метро». Все. Не рідко, як треба, то доводиться дзвонити волонтерам-мальтійцям. Хлопці відпрошуються з роботи і йдуть на допомогу. Ці волонтери — то окрема тема.
Вулицею Залізничною проводжаємо Віталія Палкова додому. Він показує свій щоденний маршрут. Живе за мостом, що на Незалежності. Міст — страшний, дірявий, пандусів нема. Є з одного боку, але такий — «відчіпний». У місті більшість таких, наприклад, до аптек чи магазинів. Найпоширеніші — рейкові. Дуже небезпечні. Такими не користується жоден візочник, не ризикне заїхати й мама з дитячою коляскою. Вже краще сходами.
Біля моста прощаємося і з Михайлом. Має справи. Їдемо втрьох до центру. Дорогою скористалися банкоматом. Таких низьких у Франківську — теж одиниці.
Наші — чуйніші
«В кіно буваєте?», — питаю біля «Космосу». «Недавно на «Бетмена проти Супермена» ходив, — розповідає Ярослав. — Сподобалося. Правда, до кінця фільму такого вже там накрутили… Сюди ще можна потрапити, а от у «Люм’єр» — ніяк. Говорили, що зроблять, але поки нічого».
Аби подивитися кіно, треба дати комусь гроші, аби людина пішла у касу, купила квиток, попросила працівника, щоб той відкрив у залі задні двері.
Біля кінотеатру чекаємо на тролейбус, той, що наче облаштований для візочників. Стоїмо хвилин 40. Макс розповідає, що часто доводиться користуватися міським транспортом — звичайними «Богданами». З чиєюсь допомогою завантажується у задні двері, а там їде у напіввисячому стані.
Під’їздить жовтий великий тролейбус №3. Без сходинок, низька посадка, а заїхати ніяк — нема відкидного пандуса. Висота тролейбуса й бордюру не співпадає — треба заносити. У дзеркало заднього виду нашу компанію бачить водій. Вийшов, вибачається. Пропонує занести всіх по черзі. Із салону виходить хлопчина, також пропонує допомогу. Дякуємо, але відмовляємся. Їдемо на своїх. Дорогою втрапили у драмтеатр, подивитися, що там цікавого.
Тут теж зробили нормальний пандус. Пробуємо. Трохи заширокий і трішки стрімкий. Двома руками підтягуєшся на візку, їдеш вгору. Від незвичної вправи болять руки.
Згори привітно дивиться білява касирка. З вистав на квітень є «Солодка Даруся» і «Кастинг або Хто хотів люстрації».
«Солодка Даруся — дуже сумна і важка для сприйняття», — ділиться враженнями Ярослав. Радимо Максу сходити на «Кастинг…».
«Я не люблю, коли мене жаліють, — говорить Ярослав. — Нехай краще накричать, то мені дає більше стимулу рухатись далі. А жаліють — розкисаю. Ще ображає, коли говорять — «люди з обмеженими можливостями». Та будь-яка здорова людина, котра поїде за кордон, не знає мови — вона теж обмежена».
На стометрівці добре, рівненько. Ярослав зустрічає знайомих. Чекаємо його збоку на сонечку. Макс трохи розговорюється. Виявляється, він ще й фотохудожник. Працює в студії, має виїзні фотосесії. Каже, дуже подобається працювати з портретами — ловити людські погляди.
Попити кави у самісінькому центрі на візку не так просто. Шукаємо хоча б з меншими порогами.
У «Штруделі», що біля Ратуші, відсуваємо крісла, заїздимо на своїх до крайнього столика збоку. Трохи незручно — стіл далеко, а присунутись ніяк. Людей у закладі багато, не надто реагують на незвичну компанію. Сидимо — хто за кавою, хто за пивом. Говоримо, жартуємо.
Ярослав багато розказує про різні міста Іспанії, де часто буває. Вмикає відео, де він під час шторму на океані — весь мокрий, але щасливий. Розказує, що там жодних проблем з пересуванням, бо є всі умови. А от люди байдужі, не поможуть, поки сам не попросиш. Наші — чуйніші.
Наступним пунктом стала поліклініка на Франка. Ярослав там часто буває. Поруч із входом залізний пандус, чомусь перекритий скотчем. За ним кнопка виклику. Дзвонимо двічі. Чекаємо.
«Я не раз з ними воюю, навіщо закривати ці двері? Знаєте, що кажуть? «Та бо люди ходять». А ми хто – не люди?» — обурюється Ярослав.
Двері відчиняються. Медсестра з лікарем оглядають делегацію візочників, заштовхують усіх по черзі.
По місту, крім відсутності зручних заїздів, є ще проблема — авто на тротуарах. Не об’їдеш. Мусимо з’їжджати з високого бордюру на дорогу та об’їздити три автівки.
«Служба допомоги!», — кричить Ярослав якомусь чоловікові у формі. У того на спині напис: «Служба допомоги. МНС». Але він у навушниках, не чує. На тротуар помагає забратися інший.
16.00. Прощаюся з новими друзями біля катедри. Їм треба на Хресну дорогу. Про допомогу домовилася з колегою — Юрком Гільшанським. Тепер супровожувати буде він.
На ринок — хіба танком
Купити харчів додому. Зазвичай ходимо на базар чи в «Сільпо». Але перехрестя біля ЦУМу на візку — то катастрофа.
Довгий автобус № 22 зупинився просто на переході, за ним жовтий «Богдан», за ним ще один. Зелене світло. Лабіринтами, попри ті автобуси, гусачком проштовхуються люди і ми — на візку. А на тому боці припарковані таксі, бетонні плити, торгові палатки — не пролізеш. Знову в об’їзд.
На ескалаторі в «Сільпо» тримаюся за поручні, обертаю візок боком, аби не покотився, ставлю на гальма. Знизу дивиться спантеличений продавець мобільних аксесуарів.
Уявляю, як з того ескалатора влітаю в нього та його чохли до айфонів. До речі, в супермаркеті справились без проблем.
Ринок. Туди певно тільки танком. Не ризикуємо. Знову центр. Тепер Юрко більше везе. Відчуваю, як ниють руки. Коли їдеш сам, то зосереджуєшся на тому, що треба крутити колеса, мало що помічаєш. А тут везуть. Лише тоді відчула себе якоюсь безпомічною.
З кав’ярні «Франс.ya», що на Мазепи, 1, виїхала щаслива. З додатковою порцією кави, а ще там випробувала облаштовану вбиральню — для інвалідів! Дуже хотілося обійняти тих працівників, подякувати.
До редакції їхали по Чорновола. Страшна вулиця, перекошена, продірявлена. Обережно крутиш колеса, боїшся перекинутись. З протилежного боку поклали нову рівненьку бруківку. Чудово, але заїздів нема!
18.00. Закінчення експерименту. До редакції заходжу на своїх двох. Ото ніби працювала руками, а ниють ноги.
Чудовий був день, повчальний. Ці візочники — вони неймовірні! Щодня долають величезні труднощі, починаючи з того, що треба просто вийти з хати. Ці люди надихають бути кращими, добрішими.
А мер Марцінків сказав, що шукатиме додаткового мільйона гривень для облаштування міста. Щиро надіюсь, що навіть та одна година у візку не дозволить йому забути обіцянку.
Comments are closed.