Акцент

Владислав Кириченко: «Побудувати Україну можливо тільки через мозолі на руках»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

У понеділок, 4 березня, в інституті природничих наук ПНУ на запрошення ректора вишу Ігоря Цепенди та завкафедри біохімії та біотехнології Володимира Лущака побував Владислав Кириченко. Говорив зі студентами про перспективи біохімії в Україні. А от про інші аспекти його життя із Кириченком говорив «Репортер».

Владислав Кириченко. Громадський діяч, підприємець, меценат. Народився у Горлівці (Донецька область). Освіта: біофак МГУ, Вища школа економіки (Москва).

 

У 1992 році започаткував свій бізнес у Росії, а в 1997‑му — товариство Helicon, яке зараз є виз­наним лідером на російському ринку комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології. Фінансував українську недільну школу в Москві, фестивалі «Уніж», «Арт-Поле», «Мазепа-Фест». У 2006 році викупив аудіовидавництво «Книга вголос», перейменував на «Наш Формат», випустив приблизно 150 українських аудіокниг.

2007 — створив Український науковий клуб. Долучився до гуманітарно-інвестиційного проекту «Хмелева» у Городенківському районі.

2008 — у селі Уніж заснував союзівку «Кузня».

— Пане, Владиславе, ви нас­тавляли студентів, що треба спочатку вчитися тут, далі — за кордоном, а потім вертатися в Україну…

— Рівня української науки нині достатньо, аби сформувати нормального студента. Та щоб бути конкурентом з випускниками Єлю чи Оксфорда, треба їхати туди. Це майбутнє. Свого часу такий шлях пройшов Китай — китайці виїжджали в закордонні лабораторії, а потім держава повертала за рік по 100‑200 тисяч науковців. Це була державна політика створення нормальних умов в економіці, коли соціальний ліфт працює для тих, хто дійс­но щось знає. Нам для розбудови нормальної держави треба перезакладати засади всього — від судової системи до університетів.

— У нас цим і не пахне, тож науковцям чого вертатися?

— На жаль. Посади зайняті. Я вам проілюструю цей феномен таким прикладом. Років сім тому до МГУ приїздив Сергій Міронов зі «Справедливої Росії». Лейтмотив зустрічі — треба реформувати, вертати людей. В залі аплодують. А я чую, як один декан говорить: «Ми тут що — 20 років окопи рили, аби ті уроди звідти вернулися?». За ці роки сформувалася система освіти та науки, яка просто не зацікавлена в нормальній конкуренції. В Україні є серйозна проблема, про яку ніхто не говорить. Людей, зацікавлених у позитивних змінах у своїй галузі, майже нема. Є поодинокі винятки. Але якщо називати речі свої­ми іменами, у нас імітаційна держава — судді імітують судочинство, військові — армію, лектори — лекції.

— А ви чому вернулися з Москви?

— А чого Че Гевара поїхав у Болівію? Є люди, які відчувають відповідальність. Нам так пощастило або не пощастило — народитися українцями. Тоді відбулася Помаранчева революція і багато хто повірив у наш шанс. А поштовхом став випадок, коли моя старша дочка прийшла зі школи і сказала: нам вчителька розказувала, що Ющенко поїхав до Саакашвілі, вони вигадали Голодомор, а потім напали на Росію. Я сказав — збирайте валізи, треба їхати додому, бо з вас виросте не те, щоб мені хотілося.

— З Москви ви поїхали мільйонером, у скільки проектів вклалися?

— Скажу, що тоді мій фінансовий стан був значно кращим. Брати Капранови, які повернулися кількома роками раніше, казали: «Владе, заший кишені». Бо крім «діаспорних податків», яких коштує життя в Україні, додалася ціла банда націонал-божевільних, які стоять у черзі зі своїми проектами. А ти думаєш: та тож прекрасні люди! І дуже швидко, як риби-приліпали, вони знімають з тебе зайвий жир. Тому в мене нині залишилося кілька проектів, які я тягну, — «Наш формат», «Науковий клуб», «Уніж», «Кузня».

— «Наш формат» зараз не дуже чути?..

— Я багато речей недооцінив. Тоді не знав, що в Україні видається менше одної книжки на людину в рік. У Росії — чотири, а в Німеччині та Голландії — 6‑7. Та ми не втрачаємо надії. Перезавантажимося, будемо перекладати книжки, видавати аудіокниги.

— «Кузня» в Уніжі для чого?

— «Кузня» — це селекція та гартування нової української еліти. Багато проектів, море ідей. Ми хочемо зробити центр тяжіння для людей, які є справжніми. Це люди, які отримують задоволення від класно зробленої роботи, які можуть щось віддати суспільству. Гроші, які несуться до церкви, я не відношу до цієї категорії жертв. Бо це гроші за довідку. Люди думають, що Бог — то старий дід, який сидить за вівтарем, а ксьондз у нього в долі — виконує функції секретаря.

— А «Хмелева»?

— У мене є партнер — Ігор Джаман, він місцевий, з Острівця. Ми вирішили зробити ендавмент1 науковому клубу. Люди приїжд­жають, відпочивають — гроші платять не нам в кишеню, а переводять на потреби клубу. Насправді поки що не покриваємо всього бюджету. І в нас там клубна система, ми не пускаємо туди людей, які нам не приємні. Є ментальний фейс-контроль: ви там можете побачити Андруховича, Положинського, Фому або Богдана Гаврилишина. Але тих персонажів, що бачите зазвичай по телевізору — ні.

— Ви ж з Горлівки, чому вас тягне на Прикарпаття?

— Мені тут комфортніше, у мене вдома українська мова зникла з покоління моїх дідів-бабів. Коли я там розмовляю україн­ською, на мене дивляться як на марсіанина.

— Ви дуже чітко називаєте хвороби, якими нині слабує суспільство, а ліки бачите?

— Мені не раз казали — от, у тебе діти ростуть без батька, а ти там у своєму колгоспі з чужими бавишся. Я кажу: комусь це треба робити. Якщо ми не зробимо точок кристалізації нормальних спільнот, нормальних цінностей — нічого не буде. У нас немає моральних орієнтирів, немає спільнот чи партій, яким можна довіряти. Але от я знаю, що я можу довіряти цим от людям, справжнім людям, і вже є якась система координат. У нас є дуже багато фейсбук-теоретиків, які пишуть стратегії, як побудувати Україну. Це можливо тільки через мозолі на руках, як євреї в кібуцах2. Набралося з півмільйона ідеологічних, які поїхали та створили Ізраїль. Вчили Тору, садили мандарини, сапали каміння, по ночах збирали патрони для майбутньої війни за незалежність. А якби займалися тільки тим, що дискутували, нічого б не було.


1 Енда́вмент — пожертва коштів чи майна певній інституції. Спонсори надають ендавменти для неприбуткових організацій. Ці організації інвестують ендавмент, аби отримати дохід. Сума пожертви може бути недоторканною довічно чи на визначений час, при цьому використовують тільки отриманий від неї дохід.

2 Кібу́ц — самостійна соціальна й економічна структура в Ізраїлі, де знаряддя й засоби виробництва належать усьому колективові, а рішення приймаються загальними зборами всіх членів. Перший кібуц — Даганія заснували в 1910 році.

Write A Comment