З грецької «театрос» означає видовище або місце для видовищ. Так ось, у Станиславові довгий час із тим самим видовищем було доволі сутужно. Мешканці міста інколи могли побачити виступи заїжджих труп або поїхати до Львова і там насолодитись грою акторів.
Архітектор-фантом
Театр у Станиславові почався з музики. У 1871 році здібний піаніст барон Францишек Ромашкан заснував у місті товариство «Любителів музики». Через сім років цю спілку перейменували на честь видатного польського композитора Станіслава Монюшка. У 1879 році товариство дало один концерт, два вечори з танцями та п’ять музичних вечорів. Кількість його учасників тоді вже дорівнювала 50 особам. Свого приміщення товариство не мало, тому виступало в орендованих залах.
У 1887 році музиканти вирішили створити власний театр, провели титанічну рекламну компанію, організували збір коштів на будову. Магістрат виділив земельну ділянку, а місцева Каса Ощадності обіцяла допомогти з грошима. У місті навіть оголосили конкурс на кращий архітектурний проект майбутнього театру. Виграв нікому не відомий інженер Мілковський, який запропонував доволі пристойну будівлю за досить помірковану ціну – 90 000 ринських злотих. Цікаво, що переможця ніхто не бачив. Після оголошення результату конкурсу він не з’явився. Тому спорудженням театру довелося займатись найманим архітекторам Кубинському та Лапіцькому.
Театр ім. Монюшки. Початок ХХ століття |
21 травня 1891 року заклали перший камінь, а вже 22 грудня урочисто відкрили театр. Того дня «знайшли» і загадкового архітектора. Виявилося, що під псевдонімом «Мілковський» ховався фактичний керівник робіт, інженер залізниці Юзеф Лапіцький. Вдячна громада подарувала йому золотий перстень, який він потім носив із гордістю. Театр ззовні виглядав досить велично, мав портик із чотирма колонами, великій купол, фасад прикрашала багата ліпнина.
Від початку до розквіту
Першою виставою, яку зіграли на сцені у день відкриття, стала п’єса Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» у виконанні львівської трупи «Руської бесіди» під керівництвом Біберовича. Але повноцінно станиславівський театр імені Олександра Фредро (польського графа, видатного комедіографа та за сумісництвом рідного дідуся митрополита Андрея Шептицького) запрацював з 18 квітня 1892 року. До того приміщення ще чотири місяці оздоблювали всередині. Сезон відкрила п’єса «Панські шлюби».
Театр був розрахований на 300 глядачів, які розміщувались у партері та на балконі. У трупі було 38 осіб, а керівником запросили відомого львівського актора Лукаша Квєцинського. Спочатку справи йшли не дуже, місто майже не надавало фінансової допомоги, актори жили зі зборів за продані квитки.
У репертуарі були п’єси Шекспіра, Мольєра, польських та, трохи рідше, українських драматургів. Згодом фінансовий стан театру покращився, він завоював прихильність публіки, і на його сцені почали з’являтися зірки тогочасної естради. Серед них були і прізвища, знайомі українському слухачеві: Заньковецька, Садовський, Крушельницька.
На сцені – опера «Стара казка», 1933 рік |
Під час Першої світової війни приміщення театру пошкодила артилерія. Тому у 1920-х його відновили. Автором проекту реконструкції став «батько» нашої ратуші архітектор Станіслав Треля. Після завершення робіт театр набув нового вигляду в модному тоді стилі конструктивізму. Зникли портик із колонами, купол, ліпнина, змінилася форма вікон. Значні зміни відбулись і всередині, зокрема кількість глядацьких місць зросла до 550.
Найбільшого розквіту театр набув за останнє передвоєнне десятиліття. У 1928 році його перейменували у «Театр ім. Станіслава Монюшка Товариства музично-драматичного в Станиславові». Через сім років назва стала трохи лаконічнішою – «Воєводський театр Подольсько-Покутський». Під керівництвом колишньої акторки «театрів львівських і краківських» Сюзанни Лозинської творчий колектив лише за один сезон зіграв 552 вистави.
Закладання наріжного каменю. 1891 рік. Четвертий зліва – архітектор Юзеф Лапіцький |
Із Франком і після нього
З приходом «совітів» у театральному житті міста відбуваються зміни. Спочатку більшовики планували створити цілих два театри: драматичний і музичний. Але щось у них там не вийшло, й вони вирішили обмежитись одним, українським музично-драматичним театром імені Франка. Перед війною тут ставили п’єси відомих радянських письменників та драматургів, зокрема, Фадєєва, Корнійчука та Островського. Але не забували і про класику, завдяки чому багато станиславівців вперше побачили інсценування Толстого, Чехова, Горького.
За німецької окупації театр продовжував функціонувати, при чому українським творам дали зелене світло. Але саме тоді сталася трагедія. 14 листопада 1943 року під час оперети Ярослава Барнича «Шаріка» до театру увірвалися гестапівці. То була акція з ліквідації підпілля ОУН, адже багато оунівців дивились виставу. Обласний провідник СБ ОУН Володимир Лівий зміг врятуватись, вистрибнувши через вікно. Але багатьом це не вдалось. Німці знайшли в залі зброю, заарештували 140 глядачів. Після триденних допитів 27 українських патріотів стратили під стінами синагоги. Тепер там стоїть відомій у місті монумент.
Облмуздрамтеатр імені Франка відновив свою роботу 15 березня 1945 року. Кістяком творчого колективу стала група артистів Золочівського районного театру Харківської області. З часом тісний зал перестав відповідати вимогам обласного театру. У 1980 році колектив переїхав до нового приміщення.
Драмтеатр ім. Франка. 1960 рік |
Проте стіни, які бачили стільки відомих постатей, не залишились без господаря. З того часу тут розміщується обласна філармонія. Але пам’ять про старий театр живе й досі. 14 серпня 1987 року на стіні відкрили меморіальну табличку зі словами: «В цьому будинку в кінці ХІХ – на початку ХХ століття виступали корифеї українського театру Марія Заньковецька, Микола Садовський та оперні співаки зі світовим ім’ям Соломія Крушельницька та Олександр Мішуга».
Сьогодні при філармонії діє державний гуцульський ансамбль, а також академічний камерний оркестр «Гармонія Нобіле». Слава цих колективів сягнула далеко за межі України.
До речі, нещодавно у філармонії добудували ліве крило. А ще є розмови про повернення споруді колишнього вигляду – того самого, який побачили станиславівці у далекому 1891 році.
У статті використані поштівки з колекції Олега Гречаника
Comments are closed.