«Варто просто про це згадати – і відразу всередині усе мліє, – розповідає пані Людмила. – Стараюся в ті хвилини не думати про це, але воно несподівано десь береться, й тоді перестаєш будь-кого чути. Просто потрібно вирватися на повітря».