Газета Люди Фото

Володарка часу. Єдина на Прикарпатті годинникарка живе у Снятині й наводить столітній дзиґар на ратуші (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Людмила Рокицька – єдина жінка на Прикарпатті, а може й в Україні, з такою незвичайною професією. Вона годинникарка і щодня вручну накручує механізм столітнього годинника на снятинській ратуші.

За тим годинником доглядає кілька поколінь однієї родини, пише Репортер.

Клан Вербіцьких

Людмила веде «Репортер» на своє робоче місце. Воно на вежі у ратуші, яка, до речі, друга за висотою в Україні після львівської. Її висота 50 метрів. Збудована у 1909 році. І десь в ті роки там поставили годинник.

Поки піднімаємося, розказує трохи історії. Першим, хто почав доглядати за годинником, був Франц Баумґартнер. Після війни він його відремонтував, бо кулі влучили у стрілки. Потім передав його своєму зятеві – Каземиру Вербіцькому, а той – двоюрідному брату Збігнєву Вербіцькому, бо сам переїхав до Німеччини.

За годинником Збігнєв доглядав з 1984 до 1999 року. Відреставрував маятник, поміняв багато зубів у шестернях. Тоді годинник довелося зупиняти на тиждень-два, бо запчастин не було, тож їх виготовляли окремо.

Читайте також:

Галина Балюк – людина тижня за версією «Репортера»

За словами Людмили, Збігнєв помер раптово – у 56 років. Напередодні ще виходив на ратушу, аби накрутити годинник, а наступного дня у нього не витримало серце.

«Коли його тіло несли на кладовище, то процесія зупинилась біля ратуші, і йому били дзвони, – розказує Рокицька. – Далі справу перейняв Василь Собчук – зять Вербіцького. Він доглядав за годинником до 2017 року. Рік після батька це робив Іван Собчук – онук Вербіцького. З 2018 до 2020 року за всім дивився далекий родич Вербіцьких – Анатолій Галіцький, а з жовтня минулого року це роблю я. Я не пряма родичка, але вважаюся в родині. Моя сестра вийшла заміж за онука Вербіцького».

Суцільний стрес

На ратушу на екскурсію Людмила приходила ще підлітком, потім піднімалась, коли тут працював чоловік сестри. Каже, ніколи б не могла подумати, що й їй доведеться.

Згадує, що випадково побачила на вулиці родича – Анатолія Галіцького. Він розказував, що хоче йти з ратуші й запитав, чи не пішла би вона замість нього? Людмила сумнівалась, але погодилась. Крім того, родич запевнив, що вона справиться, а він усе розкаже й покаже. До слова, за фахом Людмила – медик.

«Перший день він мені тут пояснював, я лише встигала запам’ятовувати, – згадує Рокицька. – Показував, що та скільки підкручувати, що піднімати. Думала, за два тижні з ним вивчу. На другий день приходжу, а він каже, мовляв, піднімайся сама, я тебе тут внизу почекаю. Дав ключі, я навіть із замком внизу не одразу впоралась, а де ще той годинник?».

І згори телефоном Людмила звітувала, що робить і як. Впоралась. А третього дня взагалі вийшла на роботу сама, бо родич поїхав у Польщу.

Два перших місяці, згадує, був суцільний стрес. Дуже переживала, аби все зробити точно. Поки вчилась, треба було, аби хтось внизу стояв і коментував, що показують стрілки. Часто доводилося самій спускатися, дивитись і підніматися назад. А сходинок там багацько.

Аби все точно

Нині ж навіть за звуком дзвонів Людмила може зрозуміти, чи все гаразд з годинником. Якщо б’ють не так, то вже знає, що як накрутити, налаштувати. Розуміє, що й від чого залежить, як і коли підкрутити, аби вдарило так, як має бути. Де й що затримати, аби показувало те, що треба.

Може просто гуляти ввечері з доньками містом, почує, що не так звучить, і одразу йде виправляти. А доньки помагають, коментують знизу телефоном.

«Буває таке, що годинник добре показує, а дзвін поспішає, – говорить Рокицька. – Це найгірше. Дзвін дуже важливий для нашого Снятина, тому що його чути, напевно, до кільця – десь на два кілометри. Якщо гарна погода, нема сильного руху машин, людина не має годинника, то почула як дзвонить і вже орієнтується в часі. Годинник б’є на 15 хвилин – один раз, пів години – двічі, в 45 – тричі, а коли година – чотири рази. Також тоді одночасно інший дзвін б’є кількість годин».

Розказує, буває, що біля механізмів може возитися чимало часу, аби він точно показував. Аби чотири циферблати показували однаково, щоб не спішили й не запізнювалися. З багатьма моментами їй дуже допомагав чоловік, бо розбирається у механіці. Він навіть перейнявся столітнім годинником, як і сама Людмила. За назвою фірми знайшов і зв’язався з поляками, аби ті йому дали чи продали креслення, за якими робили такий годинник. Адже багато чого треба замінити, а тут треба креслення, бо важливий кожен міліметр. Та креслень чомусь не дали.

«Також знайшов реставраторів, то ті казали, що в Україні таких годинників, які обслуговують люди, як я, приходять щодня вручну наводити – лише п’ять, – розказує Людмила. – Дивувалися, що такий ще є у Снятині».

Алярмів не було

На роботу Людмила приходить щодня о дев’ятій ранку. «Репортер» мав нагоду все побачити на власні очі.

Отож вузенькими зеленими залізними сходами з нею піднялися на гору до дерев’яної зеленої шафи, де всередині є годинниковий механізм. Людмила її відкриває, бере збоку ручку, вставляє у середній отвір, крутить і піднімає одну з трьох бочок, які зависли над шафою на висоті дев’ять метрів.

Має зробити 24 оберти. Розказує, що кожна бочка важить десь 70-80 кг. Перша – це чверті, середня – сам механізм годинника – циферблат, а третя – години.

«Якщо всі бочки опустяться вниз – годинник не буде йти, тому я щодня приходжу в тій самій годині й накручую, – пояснює Людмила. – Зараз маємо зачекати – він битиме одинадцяту годину».

Механізм зарухався, крутяться різні коліщатка, щось застукало сильніше. «Це дзвін, – коментує Людмила. – Але ми його всередині не чуємо, бо тут дуже товсті стіни».

Механізм зупинився, і Людмила піднімає інші дві бочки. Серед інструментів у неї лише той обертовий ключ та ще один маленький. Його іноді використовує, коли треба зупинити стрілки, чи перевести їх вперед або назад. Розкручує ним певну гайку, аби від’єднати механізм від стрілок, й тоді наводить як треба.

На зиму у тій зеленій шафі вмикають спеціальну лампу, яка обігріває годинник, бо старенький мерзне та може зупинитися.

Відколи працює Людмила, годинник зупинявся лише раз. Якось прийшла на роботу, а бочки не спустилися – годинник стоїть. Заштопорили коліщатка. Все швидко виправила.

«Люди дуже звикли до годинника, – говорить Людмила Рокицька. – Середа й субота у Снятині – базарний день. Дуже багато людей, певно, кожен другий оглядається на ратушу та прислухається: «Ага, така вже година». Це зручно. А старші люди як до нього прив’язані! У мене навпроти ратуші друзі живуть і кажуть, що то для них будильник. Зранку рахують, скільки пробив: «Сім разів – сьома, пора вставати».

Ще збоку на зеленій шафі є спеціальний гак. Коли його вийняти, то будуть бити всі дзвони водночас. Той гак – така собі кнопка тривоги. Каже, його давно не виймали.

Професійна звичка

З ратуші – чудова панорама міста. Як на долоні: стара ринкова площа, вершечки церков, костелу, людські сади.

«У різний час доби, пори року, краєвид по-своєму дуже гарний, – говорить Рокицька. – Там видно трохи спокійні гори, а тут, у цент­рі, живе місто, усі кудись спішать, їдуть».

А ще ратуша – найромантичніше місце. Людмила показує далеко внизу на даху рештки фарби. Каже, 11 років тому онук Вербіцького написав там: «Ти вийдеш за мене». Так освідчився своїй майбутній дружині, яку привів на ратушу.

Одного разу їй зателефонував якийсь хлопець і пояснив, що також хоче освідчитися на ратуші, але зробити так, аби його дівчина не знала. От, придумали, що ніби акція – безкоштовна екскурсія на ратушу. Для масовки покликали ще знайомого, якого та дівчина не знала. Людмила нагорі подала хлопцеві завчасно захований букет і він почув «так» від своєї дівчини…

Пробили чверті, Людмила дивиться на свій годинник. «Все точно! П’ятнадцять по, – посміхається годинникарка. – До двох хвилин я ще можу йому простити, бо він старенький. Але стараюся, аби йшов точно. У мене вже звичка виробилася. Де б я не була. що б не робила, як тільки чую дзвін – автоматично дивлюся на годинник на руці, звіряю. Раз поїхали на Великдень у село. Сидимо, б’ють дзвони, а я на автоматі на годинник. Аж потім дійшло, що тож у церкві – не на ратуші».

Чи вихідний, чи велике свято – Людмила має прийти на роботу й накрутити годинник. Вона взагалі на два дні за межі міста не може виїхати, бо ж як без неї?

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні