Культура Люди

Тарас Прохасько: Нема чого тужити

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Часом вони заходили до нашої міської квартири. Ми з братом дивилися на них як на загін лицарів з тих достеменно незнаних, але всім серцем зрозумілих довкола, артурівських часів, коли навіть два мандровані лицарі вже були місійною експедицією заради нового вузлика у плетиві епосу.

Якщо перед виправою, то вони доробляли якісь чаї і наповнювали ними термоси і фляги, докладали у наплічники жмут старих газет, натирали воском черевики і перепаковували сірники у металеві капсули. Якщо після – залишали недоїдені консерви, мили голови, вдягалися у чисті сорочки і ще раз пуцували черевики, перед тим відмивши їх від компресів глини, перетертої з мохом. В обох випадках було таке враження, наче з радянського радіо нон-стоп звучить на повний голос пластова – чорти ми лісові. Але найголовніше, що ця група молодих львівських студентів, наречених, інтелектуалів, віталістів, спадкоємців і нащадків, яка щороку робила виправи у гори під орудою нашого вуйка, мала свою фану. На бамбукову вудку вдягався пошитий їхніми мамами, сестрами і нареченими штандарт, на якому харизматичний лев у припасованій короні легко, але вперто шкрябав неприступну без хитрого скоку скелю, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.

В дитинстві такого враження про туристику було досить. Більшість часу і так минало у горах. І кожен рік ледве встигав розширювати діаметр входження у навколишнє, потрохи віддаляючись від хати. Можливостей було стільки, що аж після сороківки я самотньо дійшов до тих меж, куди дивився ціле дитинство.

Нелюбов до туристів, які групами приїжджали з цілого союзу у наш край, остаточно сформувалася у підлітковому віці. Всі ці хлоп’ячі історії про москвичок, які шукають карпатського єті в організованих на ковпаківський кшталт похідних групах, настільки знецінили мілітаристську героїку масового пролетарського туризму, що краще було погратися у самотнього снайпера, перетинаючи межі заборонених військових зон і ховаючись у ялівцях від патрульних вертольотів, ніж взяти участь у шкільному гуртку юних туристів, виїжджаючи на чудесні сесії, де можна було випити кріпака і притулитися до відважної однокласниці.

Тож власну туристику я почав – якщо не зважати на кілька вишкільних походів з татом – аж у двадцять років. І відразу з найкращих умов – високогір’я, субальпійська смуга після букових пралісів, безлюддя, ніяких промаркованих маршрутів, старі військові дороги, поодинокі полонини з вівцями, увесь ряд червонокнижних карпатських рослин, які сконцентровані там у неймовірних кількостях, примітивний побут, архаїчні діалекти і фольклор, патріархальні стосунки.

Тоді я думав – і хотів того, і діставав то, і брав його – що не хочу бути ні туристом, ні тутешнім. Можу бути духом тих гір. Тож переважно бігав альпійськими луками і лежав на плитах маловодних високогірних потічків, які трохи нижче зливалися у жолоби, звідки пили корови, наївшись арніки, скорзонели і афин.

розповідає Прохасько.

Кожного року впродовж кільканадцяти років мені було це необхідне, щоби вижити в долах. І цього було досить, щоби увібрати свою утопію аж до клітинного рівня.

Тарас Прохасько: Краплені картки

Мабуть, в утопії вирішальним компонентом є гординя. Я насолоджувався ще й тим, що більше тут нікого нема. Вчинив навіть такий перелюб, що кілька разів написав у різних журналах, як тут може бути добре.

Але, звичайно, не мої інтимні дописи, а закономірний розвиток людства невдовзі призвів до того, що у «моїх» місцях почалася експансія зовсім не тих, коло я хотів би сюди привести. А кожна експансія розвивається у геометричній прогресії. З приватної утопії, якою мощена дорога до пекла, вибухово виростають інші приватні утопії, які стають твоїм пеклом.

За такої конфігурації починаєш уподібнюватися на злодія. Або не ходити туди, де зайнято. Або прошмигнути сентиментально, криючись від зустрічей. Або іти у місця, які ще залишилися безлюдними. Знаю, що на моє життя таких вистачить. Але це вже інша парадигма, то вже забави у антиутопію.

Бо утопію ні оборонити, ні відвоювати, ні передати у спадок неможливо. Просто було добре. А тепер погано.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.