Богдан Бенюк у Франківську: «Уся надія на телевізійний ящик»

У неділю, 27 вересня, у франківському кінотеатрі «Люм’єр» пройшов тестовий показ українсько-італійської трагікомедії «Небо парасолька». Презентувала фільм творча група продюсер Андрій Соярко, режисер Заза Буадзе, актор Богдан Бенюк і композитор Роман Григорів.

За сюжетом, син українки та італійця, який народився та виріс за кордоном, приїжджає до рідного села матері у Карпатах, аби розвіяти там її прах. Там він знайомиться зі своїм дідом Михайлом, колишнім клоуном Бубою. Далі слідує низка карколомних подій, які єднають долі діда та онука. «Репортер» спіймав Богдана Бенюка одразу після показу.

— Богдане, спасибі за фільм, він чудовий. Почнемо з нього. Ви часто говорите про тяглість поколінь, про важливість пам’ятати звідки ми прийшли і хто залишиться після нас. Коли ваш герой дід Михайло зривається шукати онука-італійця, бо відчув, що щось трапилося – це і є той момент зв’язку поколінь?

— Так. Це дуже важливо, що між ними з’являється контакт на імпульсивному рівні. Тоді й стаються такі вчинки як у нашому фільмі.

Іван Малкович, мій сусід, сказав таку фразу: «Бодя, так добре дивитися на твоє подвір’я, коли на ньому бігає чотири покоління». Мама дружини ще є, їй днями було 85 років, я з Уляною, діти, внуки, собаки, коти, кроти. Все багатство – на подвір’ї. І в цьому є велика глибина.

Кожна людина складається з роду по материнській і роду по татовій ліній. Те, що було в сьомих колінах, потім на нас відгукується. Я щасливий, бо можу дітей і внуків бачити, а якщо я ще й побачу, хто в четвертому поколінні буде, то це буде неймовірне щастя.

Треба прожити життя таким чином, щоб не розхльобували твої. І якщо я зараз маю якісь девіденти, а я – багатий чоловік, маю і роботу добру, яка мені подобається, я ловлю кайф від цієї роботи, я маю родину, я – щасливий чоловік. Такі девіденти просто так не даються. Я отримую те, що тяжко завойовувалося мамою, татом і маю це розуміти, цінувати і адекватно себе в житті поводити. Це проста математика. Життя весь час нас випробовує, бо в захмарному товаристві вже нічого не сховаєш.

– На презентації ви сказали, що коли стрічку знімали в Бережниці, то Бог був на вашому боці…

– Так. Ви бачили, було два дні снігу. Дві сцени – це два дні снігу серед усього знімального періоду.

– Як оцінюєте можливості кінопродукції на Прикарпатті? Наскільки ми готові, аби до нас їхали знімати кіно? Може, чогось бракує?

– Нічого вам не бракує. Бракує тим людям, які не розуміють цього прекрасного краю. Треба, щоб клепка помінялася у цих режисерів і продюсерів, аби вони не вважали, що виїжджають в експедицію за територію Києва.

Художнє кіно, яке от зняв Заза Буадзе, це одна технологія виробництва. А я зараз знімаюся у чотирисерійному телефільмі «Хазяїн» за мотивами п’єси Карпенка-Карого, який на сучасний лад перелицьований, то там – просто соковижималка. На чотири серії дається 16 знімальних днів. Якість втрачається. Так закривають прогалини у телевізійному виробництві. Треба запускати багато своїх фільмів, але важливо, щоб вони були якісними. А якість з’являється з кількості, з кількості тем. Теми можуть бути різними, важливо, щоб вони мали філософську думку.

– Тема – це, мабуть, одна з причин, чому ви погодилися на зйомки в «Хазяїні»? Бо ж не часто знімаєтеся саме в телепродуктах?

– Так, але там і хороший режисер – Тарас Ткаченко, і продюсери хороші, я їх знаю, ми ще разом вчилися на кінофакультеті. І команда гарна, виробництво хороше. Але той темп, з яким випускаються оці всі фільми і та кількість грошей, яка на них виділяється, не рівняється ігровому кіно, як знімали ми. Це небо і земля. Тому ігрове кіно хочеться дивитись, як іграшку розглядати, передивлятися, бо воно добре зроблено. А телевізійні варіанти завжди страждають від того, що немає можливості і немає потуг. Але, видно, ми маємо такий період пережити.

Звичайно, я тільки на тему пішов, на Пузиря, на хазяїна. Роль шикарна та й на Лексусі можна покататися на халяву. Мій персонаж їздить на Лексусі, має земельний холдинг. Там піднімаються теми, які актуальні зараз, і це дуже добре. Це тема землі, в чиїх вона зараз руках, як крадеться на цій землі. П’єса має 100 з лишком років, але зараз абсолютно все повторюється. Міняються лише аксесуари – замість коней Лексуси, от і все.

– Ви починали кар’єру з військових ролей і тепер знімаєтеся в кіно про війну сучасну. Як воно, грати героїв війни, яка нам близька?

– У фільмах, які були зняті ще при СРСР, я багато не розумів у тих ситуаціях, які складаються зі словом «війна». Але зараз, коли ми зрозуміли, що таке війна, то безумовно ця тема проходить у нас по живому й відчуття зовсім інші. Важливо, що у війні, яка стала нашою, ми боремося не за ефемерні якісь речі, а за реальні: за те, щоб зберегти нашу державу, а за цим і мову, культуру і все-все. Тому воно гостріше сприймається.

На схід варто їздити, бо коли надто довго перебуваєш у Києві чи Франківську, то лунає: «А вони мені нічого не зробили». Я цю фразу почув тут від офіціанта. І дуже шкода, що таке можна почути. Бо з ворогом треба бути абсолютно відстороненим і постійно пильнувати, аби він не вліз через голову й загорожі.

За моїми спостереженнями, 10 % патріотично налаштованих людей тягнуть за собою всіх. І якщо ця критична маса буде хоча б 10 %, все буде добре, і нація буде розвиватися.

– Якщо ви можете поїхати на схід, то пересічний українець, зокрема і франківець, нині бачить війну хіба в кінотеатрі. І в новинах війни все менше…

– Люди втомилися вже. А кіно? Скільки у Франківську кінотеатрів? А у Надвірній чи Коломиї? Які люди ходять в кінотеатри, тим паче пандемія? Вся надія на той ящик телевізійний. А ящик належить дядькам, а не державі. Якщо в наказовому порядку зробити так, щоб вони нові фільмі крутили і купували у прокатників, тоді все буде.

Розвивати систему кіно в клубах, проектори купувати? До дупи це все. Проектори вже давно є в кожного в хаті – це телевізор. Треба в наказовому порядку завоювати цей простір, аби телемагнати скидали бабло, купували український продукт і крутили в себе на каналах.

– Але якщо повернутись до кінотеатрів, то глядач не завжди підтримує квитком українське кіно.

– Так це виховний процес. А як ви накажете людям йти? Якщо це голлівудський фільм, рекламу показали по тєліку, реклама стоїть перед кінотеатром, то він і йде. А український фільм не має такої розкрутки, грошей на цю рекламу. Значить, йому треба просто допомогти. А це має зробити держава в ручному режимі.

– Ви багато працюєте, знімаєтеся, граєте в театрі. Чи залишається час на перегляд кіно та вистав? Що бачили нещодавно?

– Мушу мати час, бо не можу варитися у своєму баняку, хоч я й Бенюк. Треба кришку баняка відкрити, пару випустити, піти дивитися, що інші роблять. З останніх фільмів, які мені сподобалися, – «Спіймати Кайдаша». Не сподівався, що такою вдалою буде постановка.

– Це ж теж телепродукт?

– Так, але дуже гарно зроблений. Є приклади, коли люди талановиті роблять телевізійний варіант. І якщо вони чесно це роблять, правдиво і з ремеслом, тоді все добре. А коли талановита людина потрапляє в неталановите середовище, то таким воно і виходить.

Зараз така ситуація склалася, що так звані генеральні продюсери влазять усюди. І велика рідкість, якщо це ще досвідчений чоловік і він підтримує талант. А в переважній більшості це самозакохані не дуже далекі люди, які, влазячи в кіновиробництво, ще й роблять там погоду. Вони можуть вигнати режисера, «застрелити» актора посеред фільму, щоб він більше не знімався, актриса непокірна так само може потонути. В серіалах так часто трапляється. І поки не буде поваги до професії режисера, будемо мати справу з втручанням тих, хто не дуже добре розуміє процес кіна.

Добре, що Заза (режисер Заза Буадзе, автор фільму «Небо парасолька» – Ред.) має велику практику і може настояти на своєму або й піти. І у нього є такі приклади. Але не можна весь час у протесті жити.

– Продюсерів з головою не вистачає?

– Звісно. Не вистачає не тільки з головою, а й з грошима. Добре, якщо з’являються українські гроші. А якщо це продюсер, який знімає, перепрошую, лайно та ще й поганою українською мовою і з поганим сюжетом, то людина і не хоче це фуфло дивитися. Це свідомо роблять. Проти держави і культури пашуть на всі 100 %. Це називається шкідництво. Під час воєнних дій за таке розстрілювали. І воно поруч з нами ще досі живе, не думайте, що таке вже кануло в забуття.