Культура Люди Погляд Статті

Володимир Мула: «Цікавіше кіно попереду»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Він – молодий режисер з Городенки. Його документальний фільм «UKE / ЮКІ. Історія перемог вільних українців» визнаний українською спортивною медіаподією 2020 року.

Крім того, 32-річний Мула – автор стрічок «Американська мрія» та «Американська мрія. У пошуках правди». Його фільм «Національна команда» вийде на великі екрани у квітні цього року. «Репортер» поговорив з земляком про кіно й не тільки.

– Володю, як у твоє життя прийшло кіно? Адже, якщо не помиляюся, ти закінчив технічний виш, а працював журналістом?

– Це доволі типова історія для тих, хто хоче займатися творчістю. Я закінчив інженерно-фізичний факультет КПІ. Та одразу знав, що цим займатися не буду. Так склалися обставини, що куди пройшов, туди і поступив.

Ще школярем створив сайт про супутникове ТБ. Коли вчився у Києві, переробив його і почав розвивати – публікувати новини про телебачення. Це дало можливість заглянути за лаштунки різних шоу. Почав заводити знайомства.

До теми: Юрій Андрухович: «Мені цікаво створювати трохи вигадану реальність»

Так це все і йшло, доки не отримав акредитацію на Євробачення. Це стало знаковим моментом. Я тоді ще займався відеоблогінгом, який лише починав набирати популярність. Був у своєму сегменті чи не єдиною людиною, яка сама їздила, знімала та монтувала історії у якийсь притомний стан. Саме на Євробаченні набив на цьому руку. Продюсери телеканалів побачили цю мультимедійність й одразу підхопили. Тож мені почали надходити від них замовлення. Так вдалося попрацювати на чемпіонаті світу з футболу у Бразилії та Європи у Франції, на двох олімпіадах – у Бразилії та Кореї. Це стало для мене кроком вперед, бо вже не я шукав, а мене шукали.

Втім, коли почав робити кар’єру на ТБ, то зрозумів, що кожного дня відбувається одне і те саме. Однотипні зйомки, герої. Не бачив перспективи розвитку…

Володимир Мула став “людиною тижня” за версією “Репортера”

Але у мене було багато матеріалів, які накопичив у США, працюючи стримером для Громадського телебачення. Тож вирішив створити телевізійний фільм – зібрати найсмачніші кадри та подивитися, як на це відреагують люди. «Американську мрію» показали у двох кінотеатрах – у Києві та Львові. Людям сподобалось.

– Але відомим тебе зробив «ЮКІ». Звідки ідея фільму? Чому обрав саме хокейну тему, яка в нас не надто популярна?

– Я шукав персоналій, які б змогли підняти фільм на високий рівень. Коли почав перебирати теми, запалився спортом. Взявся «копати» про українців, які живуть за океаном, визнають себе українцями та готові про це говорити. Так відшукав тему хокею, а саме – володарів кубка Стенлі, яким нагороджують переможців найпрестижнішого хокейного турніру світу – Національної хокейної ліги. Адже серед них є люди з українським корінням. Про них дуже мало знають в Україні.

Це для мене стало своєрідним викликом. Чому? Бо треба було достукатися до цих людей. Також хотів показати, що ми маємо ким пишатися. Хотів відкрити цих людей для західного глядача по-новому. І ще один аспект – завдяки героям фільму хотів відкрити українську націю. Що ми можемо досягати успіху в дуже некомфортних умовах. Це ті меседжі, які закладав при ідеї створення проєкту та які мене рухали. Дуже важливо, коли ти живеш цією історією і за будь-яких обставин зробиш її. І вийшло те, що вийшло.

– Скільки часу працював над картиною?

– Уся робота тривала три роки. Перший пішов на збір та адаптацію матеріалу, який назнімали. Потім ми з сценаристом та консультантом з хокею розбирали все на піщинки та складали докупи.

Але тут варто зрозуміти, що це дуже тривалий процес. Ти не можеш якесь дослідження та аналіз інформації зробити за рік. Бо всі герої фільму розкидані, тобі треба бути в темі, постійно підтримувати зв’язок. Також багато часу пішло, аби отримати підтвердження інформації, якої у нас було багато. Хотів, щоб факти були перевірені та не потребували ще більшого доведення.

– Хто дав гроші на кіно?

– Спершу тратив свої. Після того, як вони закінчилися, звернувся в одну компанію. Там дали трохи грошей, але цього було замало. Їх критично не вистачало. Для прикладу, одна третина бюджету пішла лише на купівлю прав на використання відеоархіву. Це мене дуже напружувало, бо без нього не вийшов би якісний продукт. Але у Держкіно повірили у мої сили. І це дало дуже сильний поштовх. Якби не державна підтримка, фільму б не було.

– Багато українців переглянули «ЮКІ»?

– У кінотеатрах – приблизно 5000 людей і десь так само на стрімінгових платформах. У контексті України це небагато, але у контексті того, як взагалі дивляться документальне кіно, то доволі непогано.

– Фільм виклали й на закордонних відеоплатформах. Це успіх? Адже український продукт потрапляє туди нечасто…

– Так, успіх. Думаю, що своїм прикладом показую, що можна робити якісний продукт і працювати з ним на міжнародному ринку. Головне, аби було бажання це робити. Ну, і щоб було бажання фінансувати такі проєкти.

До теми: Фільм прикарпатця Володимира Мули поповнив англомовну бібліотеку Apple TV
– Що дав фільм, окрім визнання?

– Якщо чесно, то дуже позитивний фідбек. Фільм виходив у прокат у не найкращий час. У нього значно більший потенціал, ніж той, який він отримав в Україні. Але я ставлюся до цього спокійно. Потрібно закривати для себе якісь моменти і рухатися далі. «ЮКІ» дав мені досвід, знайомство з неймовірними людьми. Також бачення того, в який бік потрібно розвиватися. Навіть більше – можливо, він зняв мої сумніви, чи варто працювати над такими проєктами. Скажу, що ще цікавіше кіно у мене попереду.

– Недавно у Держкіно анонсували твій новий фільм про збірну України з футболу. Можеш коротко розповісти, на що очікувати?

– Це держзамовлення до 30 річниці першої офіційної гри нашої збірної. Це буде такий фанатський погляд на усі ті процеси, проблеми, перемоги та поразки команди за всю історію. У ньому взяли участь багато футболістів різних часів, які, можливо, вперше зібрані в одному місці. І не просто зібрані, а ще й діляться спогадами, інсайдами, власними переживаннями. Це не буде виглядати як репортерська робота. Кіно буде документально-художнім з сюжетними ходами та неординарними режисерськими рішеннями.

– Усі герої говоритимуть українською? Бо в анонсі Держкіно є прізвища «збірників», які нею не говорять.

– Ну, ми мусимо виконувати закон про кінематографію. По-іншому не може бути. Вони говоритимуть українською.

Назарій Боднарчук

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.