Історія Газета

Переживання отця Авксентія: ректор Станиславівської семінарії згадує, як у місто прийшли совіти

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Ректори Станиславівської духовної семінарії мали неабиякий літературний талант.

Її перший очільник, отець Єремія Ломницький, залишив цікавий щоденник, про який Репортер уже писав. Тепер черга його наступника – Авксентія Бойчука. Він написав цікаві спогади про перших совітів, як вони прийшли до Станиславова і що тут витворяли.

Отець Авксентій Бойчук

Малі, худі, мізерні

У 1978 році в нью-йоркському часописі «Українська духовна біб­ліотека» вийшли спомини священника Авксентія Бойчука «Мої переживання під большевиками: 1939-1940». Автор народився у 1888 році в селі Іване-Пусте, що на Тернопільщині. У 1913 закінчив станиславівську духовну семінарію, а через 10 років став її ректором. Саме на цій посаді його застала Друга світова війна.

«Більшовики прийшли до Станиславова 19. ІХ.1939. Мали прийти 18. ІХ., але коло Нижнєва мусили звести бій з одним польським відділом. Тому один день не було ніякої влади в Станиславові», – так починаються спогади отця Авксентія.

Період безвладдя супроводжувався хаосом. У місті почались погроми, українці поляки та євреї взялися битися між собою, народна міліція мало допомогла – за добу загинули 16 людей.

Найбільше на совітів чекали євреї. Перед тим ходили чутки, що Станиславів займуть німці, а цього євреї боялись. Але щойно стало відомо, що від Збруча йдуть комуняки, їм полегшало. Вітати червоних міські євреї збиралися ще 18 вересня, але то виявилося зарано. Наступного дня вони знову зібрались у центрі, вишикувавшись уздовж вулиці Сапіжинської (теперішньої Незалежності).

Радянські танки в Західній Україні. Фото 1939 року

«Всі тішилися, покидали свої заняття і вітали своїх «спасителів» квітами і палкими промовами, – пише отець Авксентій. – Молоді жидики (старі, поважні жиди трималися і тримаються дотепер з резервою) вискакували на більшовицькі танки, обсипували червоноармійців квітами».

Священник ще пам’ятав царських солдат, які воювали тут у Першу світову. Порівняння було не на користь червоноармійців – «малі, худі, мізерні, мовчазливі, з кам’яними виразами лиця. Не такі рослі, як були за царських часів».

Вгору і вниз. Дещо з історії ліфтів у Станиславові (ФОТО)

Мешканців Станиславова вразила техніка червоних. Якщо польське військо здебільшого використовувало кінну тягу, то москалі мали суттєву технічну перевагу. Багато танків, солдати у вантажівках, навіть коней везли машинами – пішки ніхто не ходив. Усі автомобілі однакові – російської марки ЗИС.

Схоже, Бойчук цікавився технікою, оскільки детально зупинився на описі машин. Він зауважив, що той ЗИС виявився поганою копією американського «Форда». Висновок про якість радянської техніки від отця був простий – «ті всі мотори пса варті!». Значно кращими були легковики, на яких шикували представники НКВС.

Спочатку НКВСівці отаборились у кам’яниці магістрату, яку швидко занехаяли
Сині шапки

Більшовики принесли з собою нові слова й заборонили деякі старі. Наприклад, не можна було казали «солдат», правильно було – червоноармієць. Офіцерів у червоному війську теж не було, їх називали «командирами».

Перші розпорядження вивішували на вулицях трьома мовами: російською, українською та польською. Насамперед більшовики наказали протягом 24 годин здати всю зброю, що була на руках у населення, до міліції. Запровадили комендантську годину: вільно пересуватися містом можна було лише до десятої вечора. Торговці мали відчинити крамниці й продавати товар за такими цінами, які були два тижні тому, тобто за Польщі.

Василь Чучукало
Василь Чучукало

Функції магістрату поклали на Тимчасове управління міста Станіслава. Його першим головою (з 23 вересня) став такий собі Василь Чучукало, який до цього був третім секретарем Сумського обкому компартії. Втім, довго він у нас не затримався, вже в листопаді його перевели до Луцька.

Мемуарист описав нових господарів міста так:

«Потім (на місце Чучукало – авт.) прийшов інший. Їх зміняють часто. Всі вбрані в якісь сиво-бурі плащі і в шапки з острим шпіцом до гори і з червоною звіздою. Ох, та червона звізда! Як вона глибоко вколола в душу!…».

Під шапками з гострим шпіцом Бойчук мав на увазі будьонівки, які носили як військові, так і цивільні. Втім, найбільш прикрими виявилися чоловіки у синіх шапках – тобто кашкетах з синіми околишами. Це були представники Народного комісаріату внутрішніх справ, яких у місті ще називали гепеушниками.

Швидко виявилось, що звичайні червоноармійці боялись «синіх шапок» не менше, ніж місцеві. У місті розповідали, що НКВС-сівці заарештували своїх же солдат, які у спілкуванні з мешканцями Станиславова поскаржились, що у СРСР – біда чорна. Потім їх розстріляли з формулюванням – збезчестили Червону армію.

Дисцип­ліна в армії трималась на страху перед кулею. Солдати при нагоді тікали цілими групами. Поголоски донесли, що під Равою-Руською цілий гурт радянських офіцерів утік до німців.

Перші польські поштівки. Як виглядав Станиславів між світовими війнами (ФОТО)

Спочатку чекісти отаборились у будинку колишнього магістрату – теперішнього головного корпусу медуніверситету.

«Але там занечистили і все понищили, тому перейшли на нове приміщення», – пише отець Авксентій.

Частина гепеушників зайняла будівлю духовної семінарії, а основні управління розмістились у колишньому суді на вулиці Білінського (тепер управління МВС / СБУ на Сахарова). Незабаром туди стали регулярно тягати людей на допити. Авксентія

Першими заарештували польських суддів і прокурорів. Потім надійшла черга українських націоналістів. Вночі на в’язничному подвір’ї було чутно залпи гвинтівок, а ранком накриті брезентом вантажівки щось звідти вивозили.

Регулярно допитували і священників. Отцю Добрянському із Заліщиків слідчий прямо заявив: «Ви ж проповідуєте царство Боже? То ми постараємось, аби ви там швидше опинились!». Авксентія

Місто заполонили таємні агенти, яких вербували з місцевих. Бойчук пише, що їх було близько 300. Навіть одна з сестер Василіянок регулярно строчила доноси у ГПУ. Авксентія

«Люди припинили між собою спілкуватись, бо ніхто не знав, з ким говорить».

Перший обшук

У Станиславові тоді було два єпископи: пристарілий Григорій Хомишин і його молодший помічник Іван Лятишевський. Ще до вторгнення совітів їм пропонували виїхати на захід, але отці лишилися з паствою. Двоповерховий палац єпископа стояв на вулиці Липовій, за теперішньою адресою Шевченка, 16.

Григорій Хомишин
Єпископ Григорій Хомишин

Вже за кілька днів більшовики вперше «наїхали» на єпископа. Спочатку прийшли представники профспілки й хотіли забрати автомобіль. Єпископ відповів, що профспілка не є для нього авторитетом і випровадив активістів за двері.

Але за годину вони повернулись з червоним командиром Епштайном і місцевим адвокатом Австером. Цікаво, що перед війною Австер судився з одним добродієм, який назвав адвоката комуністом. З представниками нової влади довго торгувались, але автомобіль вони забрали. Щоправда залишили розписку на 12 000 доларів, які так і не заплатили.

На початку жовтня, біля десятої вечора, навпроти палацу зупинилося кілька авто, з яких вийшли десь 15 гепеушників. Почався обшук. Свідками були дві єврейки з сусіднього будинку. Питали зброю і золото. Кашкети не знімали, у кімнатах курили, зазирали в усі шпарини. Священники трохи нервували, бо мали на стриху сховок.

Авксентій Бойчук згадує, що в єпархіальній канцелярії зберігались 160 тисяч злотих та коштовні єпископські відзнаки. Напередодні Хомишин радився, де б то заховати. Ректор семінарії взяв цю справу на себе. На стриху перед тим міняли дах, після чого залишилося багато бляшаних рур. Він запхав цінності в одну з них і кинув посередині купи. Чекісти грошей не знайшли, а ось вино в підвалі відкопали.

Єпископський палац на вулиці Липовій. Поштівка з колекції Володимира Шулепіна
Єпископський палац на вулиці Липовій. Поштівка з колекції Володимира Шулепіна

Далі буде.

Автор: Іван Бондарев
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні