Більшість розповідей, які доводилось чути, це просто кумедні або цікаві трафунки, в яких не має нічого загадкового.
Але від цієї історії відчутно віє справжньою містикою. Повідав її письменник Володимир Єшкілєв, пише Іван Бондарев у Репортері.
Зима 1995 / 1996 видалась надзвичайно холодна і сніжна. Сніг тоді випав у листопаді й не танув аж до кінця березня. Мороз до мінус вісімнадцять тримався цілими тижнями.
Якось ввечері Єшкілєв разом із другом, художником Володимиром Чернявським, відвідали якусь виставку в галереї місцевого осередку спілки художників. Виставка була цікава, але приміщення не опалювалось, тож чоловіки дуже замерзли. Там же зародилась ідея піти на квартиру Чернявського, який мешкав на вулиці Шевченка, і там трохи зігрітись. Для цього взяли малу пляшку коньяку – на більше не вистачило грошей, бо часи були складними.
На перехресті Шевченка-Гординського друзі зустріли дивну фігуру, вбрану в якийсь старосвітський жупан, обмотану шарфом та з каракулевою шапкою на голові.
Привіт, Володю! – промовив чолов’яга. – Слухай, я так змерз, не маєш чим зігрітися?
І тут сталося щось неймовірне. Чернявський мовчки дістав зі своєї великої шкіряної сумки пляшку та віддав незнайомцю. Той подякував і пішов.
Коли вони дістались помешкання, запалили пічку та зробили чай, Єшкілєв запитав, чи є в хаті щось міцніше для зігрівання. Чернявський відповів, що нема. Далі було наступне питання – навіщо ж віддав коньяк? Художник зізнався, що й сам не може це пояснити. Мовляв, рука сама якось автоматично передала пляшку. Тим більше, що того чоловіка він ледве знав – то був художник Петро, з яким вони до того лише пару разів перетинались на пленерах.
Читайте: Легенди Станиславова. Жовтий лев на синьому фоні
В результаті, каже Володимир Єшкілєв, вони попили чаю, поговорили про філософію Гегеля та зігрілися біля пічки.
Мобільних телефонів тоді було мало, соцмереж не існувало взагалі, тож інформація розповсюджувалась значно повільніше, ніж зараз. Але за кілька днів Чернявський зустрівся з Єшкілєвим і повідомив, що художник, якому вони віддали коньяк, помер два тижні тому і був похований у рідному селі.
Єшкілєв потім довго підколював друга:
Володю, я розумію, що можна підтримати колегу-художника. Але споювати привидів – це вже ні в які ворота не лізе.
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.