Газета Погляд

Харків’янка у Франківську: один погляд на два міста

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
У порівняння Франківська й Харкова немає іншої причини, крім того, що мені, харків’янці, пощастило два тижні тут жити і, якщо вірити гаслам обох міст, то я не мала б відчути різниці. «Франківськ – місто для життя», «Харьков – лучший город для жизни».

Проте насправді різниця є, пише “Репортер”.

Слухати музику й лежати на траві

У центрі Франківська грає бандурист, і його ніхто не зачіпає. Біля міського озера на траві сидять люди, і ніхто їх не зганяє. Прос­ті радості, які франківці, може, й не зауважують як щось особливе. Проте, коли ти з Харкова, неможливо пройти повз: зупиняюся послухати бандуриста і лягаю на траву біля озера.

Чому так? Відколи покійний мер Харкова Геннадій Кернес зрозумів, що ставити лавочки й перероблювати парки – дієва передвиборча стратегія і простий спосіб красти бюджетні гроші, він і його послідовники активно почали цим займатися.

Кілька цифр і фактів від Харківського антикорупційного цент­ру. На різних «дрібницях» (гумове покриття, газон, велопарковки, лавки) парк імені Горького переплатив 10 млн грн. Позаяк замовляв їх у «своїх» людей, а не в тих, у кого дешевше. Парк Горького у великих боргах перед кредитором, російським банком. У харківський зоопарк закупили тримет­рові лавки по 49 тис грн і там же реконструювали туалет за 16 млн: тваринам – простір для життя, корупціонерам – для поживи.

Врешті харківські зони відпочинку стали недоторканими місцями. Охоронці саду Шевченка недавно побили в туалеті студентів, що здалися їм підозрілими, і прогнали бандуриста Миколу Гришка, який багато років грає і співає тут. І хоч активісти вчасно зреагували, провівши концерт під гаслом «Сад Шевченка – не концтабір!» (а представники «Правого сектора» перед цим не відходили від бандуриста, поки він грав), прийти в сад з карематом, гамаком або просто посидіти на газоні – досі радше акція протесту, ніж спосіб відпочити. Винятками є хіба сквер «Стрілка» на березі річки Лопань і Саржин яр.

Читайте також:

Чорниці в Коломиї, мама в Італії. Як книга про Прикарпаття зачарувала німців

Багатьох харків’ян такий стан речей – коли ти в місті тільки глядач або перехожий – абсолютно влаштовує. Ймовірно, така позиція є шлейфом від радянського уявлення про дозвілля: прийти – подивитися – зробити фото – піти додому.

Натомість, концепція «місто для людей» можлива тільки в громадянському суспільстві. Вона передбачає активну залученість усіх містян і врахування потреб різних людей. Пандуси, велодоріжки, зупинки з вайфаєм, зелені зони, кімнати для батьків і дітей, міські городи, коворкінги в бібліо­теках, місця для паркування, пішохідні вулиці, відгородження від проїзної частини, дерева не у квадратиках асфальту, адекватні реконструкції старих будівель, продуманий бренд міста – і харківцям, і франківцям є над чим працювати.

У Франківську багато зелених зон взагалі без спеціального газону та якихось особливих атракцій (як у парку на Молодіжній). Тут просто дерева, лавки, низькоросла трава, дитячі майданчики і тренажери. Проте й тут не завжди посидиш на карематі. Є спільна проблема всіх українських міст – звичка не прибирати за собаками і майже повна відсутність громадських туалетів.

Не знаю, як франківцям вдається зберігати рекреаційний мінімалізм. Справа в тому, що місто розташоване ближче до європейської Польщі, де це поширена практика, чи в тому, що воно не має амбіцій міста-мільйонника? А може, в горах поблизу: навіщо помпезний парк, якщо за годину від міста ти вже можеш ходити Карпатами?

Парки на околицях Харкова, до яких ще не дійшли руки «хазяйст­венников» (імені Маяковського, Машинобудівників, «Зустріч»), часто зарослі й захаращені. І хто­зна, чим для них закінчиться давно обіцяна реконструкція: фонтан з мавпами, що співають (як у саду Шевченка)? пластикові велетенські баклажани (як у парку імені Горького)? Навряд вдасться обме­житися «косметичним ремонтом». До того ж зоопарк уже відкрився, і в корупціонерів є потреба в нових просторах для опрацювання бюд­жетних грошей.

Дивитися на спадщину та їздити в тролейбусі

Коли я зібралася дослідити франківські околиці, мій навігатор показував, що від точки А до точки В – 44 хвилини що пішки, що транспортом. Можливо, причина в тому, що в центрі Франківська однобічний рух. Обравши другий варіант та уважно розгледівши різні будинки, я зрозуміла, що з культурною спадщиною у Франківську справи такі самі, як у Харкові. Пластикові вікна на будівлях ХІХ століття, абсолютна свобода власників щодо фасадів, доведення деяких старих будинків до точки неповернення – все це є, певно, в будь-якому українському місті.

Наступного разу я скористалася франківським автобусом. Зраділа як дитина, що тут можна безконтакто розрахуватися, навівши айфон на валідатор. І зраділа ще більше, коли побачила, що з карткою франківця «Галка» є знижки (шість гривень замість восьми).

 

У Харкові і з ­валідаторами, і з проїзними, і з карткою харків’янина все складно. Спочатку міська влада ще за часів Кернеса незаконно підвищила тарифи. Попри акції протесту й рішення суду не на користь влади, ціни на транспорт залишилися такими самими. Згодом почали лунати обіцянки, що діятиме система знижок: наприклад, якщо одразу сплачуєш 50 поїздок у метро. Однак цього досі немає. Навіть безконтактний розрахунок запрацював зовсім недавно і тільки в метро, та й не на всіх станціях.

Над електронним квитком і валідаторами в Харкові працювали дуже довго. Спочатку E-ticket (народна назва – Є-тікет) діяв тільки у трамваях. Функцію розплачуватися ним і в метро додали тоталітарним способом: турнікети для карток метро, а не E-ticket’ів «випадковим чином» на деяких станціях перестали працювати, хоча ще не закінчився термін ­їхньої придатності.

Проте на цьому пригоди харківського E-ticket’у не завершилися. Нині секретар міськради Ігор Тєрєхов хоче перевести всіх на Картку харків’янина. І це спосіб не тільки вкотре роздерибанити міський бюджет, але й безкоштовно потрапити в символ найбільшого харківського дерибану – зоо­парк. Адже Харків витратить на друк і поширення нової картки переважно з такими ж функціями, як і E-ticket, 1,5 млн грн – власне, майже стільки ж, як на E-ticket.

Берегти одне одного і своє місто

Правда, в харківському метро значно суворіше контролюють масковий режим, ніж у франківському громадському транспорті. Майже зовсім ігнорують масковий режим у франківських церквах. Це мене здивувало, бо у Свято-Дмитрівській церкві Харкова, до якої я належу (у Харкові теж є греко-католики), і носять маски, і тримають дистанцію. І у проповіді заохочують вакцинуватися, акцентуючи на тому, що це не вияв недовіри до Бога, а спосіб милосердя: турбота про тих, хто в зоні ризику.

Водночас акцій милосердя і суспільного служіння у Франківську, здається, значно більше. Карітас щодня годує обідами тих, хто потребує. Громадський ресторан Urban Space 100 фінансує проєкти, спрямовані на розвиток міста. При монастирі братів-редемптористів є кафе, де працюють діти із синдромом Дауна…

Читайте до теми:

“Ми, сильні”. Репортаж з інклюзивного кафе у Франківську (ФОТО)

Один з проєктів, обраних на зборах Urban Space 100 цього грантового сезону, – чат у телеграмі Stanislavv_bot – пропонує туристам пройти екскурсії та відвідати різні локації, працюючи таким чином над створенням бренду міста.

У Харкові поки не знайшлося ста інвесторів, щоб заснувати Urban Space. Натомість недавно стартувала краудфандингова платформа на кшталт Спільнокош­ту для міських проєктів. І триває акція за переоблаштування однієї з харківських вулиць на пішохідну. У Франківську, де пішохідного простору дуже багато, в мене з’являється віра в те, що це таки вдасться реалізувати.

«Спершу ми плануємо міста – згодом міста формують нас», – теза урбаніста Єна Ґела, до якої я часто повертаюся.

Настороженість, готовність захищати свої права й межі, вміння продумувати на кілька кроків уперед (хтозна, чи трамвай не зійде з рейок), постійне прагнення розвиватися (від «як писати петиції» до «як створити незалежне медіа») – те, що сформував у мені Харків. І попри все, я йому за це вдячна. Ці риси знадобляться мені, де б я не була.

Франківська формація зовсім не така. Це щонайменше впевненість у собі й довіра до інших – як інакше, коли більшість людей говорить однією мовою, ходить в одну церкву і на вихідні їздить в одні гори?

Авторка: Олена Руда

Матеріал підготовлений у межах Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні