Війна

Смітникова хата

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Івано-франківське міське сміттєзвалище, офіційно – комунальне підприємство «Полігон ТПВ», знаходиться за 14 кілометрів від обласного центру, неподалік села Рибне. Розташоване глибоко у лісі, воно надійно ховає свої таємниці. І мало хто знає, що там насправді робиться.

Цінні відходи

Найбільше історій про сміттєзвалище знають водії та вантажники. Кажуть, інколи серед сміття опиняються дуже потрібні речі. І аби повернути їх, поважні городяни ладні навіть ритися у відходів. «Був раз випадок. Щойно привіз сміття на полігон, під’їхали машиною чоловік з жінкою. Нікого до тої купи не пускали, поки самі все не перебрали. Певно, щось дуже дороге викинули, – розповідає водій Петро (ім’я змінено – Ред.) – Ще пам’ятним є випадок з рестораном «Легенда». Начебто хтось з його працівників випадково викинув коробку зі скатертинами за 15 тисяч гривень. Кажуть, її так і не знайшли».

Найбагатші відходи, за словами того ж водія, із супермаркетів. «Минулого року після різдвяних свят викинули більше півтонни червоної риби, – каже він. – Поки ті ящики стояли в контейнері біля магазину, люди просто приїжджали машинами і розбирали їх. Може, псам, а, може, й на продаж. Один із працівників мусив посипати ту рибу хлоркою. Ви навіть уявити собі не можете, скільки всього викидають. Ковбаси та окорока – ящиками, цукерки – пачками, а хліба-а-а…».

Та найнеймовірніше, про що розказав водій, – міське сміттєзвалище є годувальником для багатьох сімей. Деякі люди з ближніх сіл ходять туди щодня як на роботу. До минулого літа, за канонами жанру, основними мешканцями полігону були бомжі. А потім приїхали цигани і старожили змушені були шукати нове місце. «Цигани і зараз там, поставили собі на території табір з картону та дощок. Вибирають вторсировину. Кожного дня під’їжджає заготівник і купує те все у них, – розказує Петро. – Трохи заробляють. Хоча, певно, не стільки вони, як хтось інший…».

Табір збирає пляшку

Аби пересвідчитися у сказаному на власні очі, «Репортер» подався на полігон. Знайшли легко – перший поворот після вказівника «Рибне». Біля лісової дороги – дачі. Мало не на кожній є пасіка. А за кількасот метрів – сміттєзвалище. За шлагбаумом стоїть двоповерховий будинок. По сусідству з ним, як і розповідав водій, якісь халупи, прикриті покривалами. І все це на фоні цілої сміттєвої гори.

Активна робота кипить на самому вершечку. Горить вогнище – двоє чоловіків гріють біля нього руки. Решта, десь п’ятеро, порпаються у свіжопривезеному непотребі. Збоку поскладені повні мішки здобутого «добра».

Щойно відкрили дверцята машини, у ніс вдарив жахливий солодкий сморід. Люди від роботи не відриваються, тільки кричать щось один одному по‑угорськи і зиркають очима. Питаємо, звідки вони і що тут роблять. Один циган з реготом відповідає – «макарона збираєм». Добряче діставши їх питаннями, вдалося дізнатися – вони з Мукачевого. Єдина у тій компанії жінка ламаною російською розказує, що живуть тут від літа. Їх небагато, кілька сімей. Ще є десь зо п’ятеро маленьких дітей.

Біля вогню на перекур поставали чоловіки. Неподалік поскладане на купку дороге морозиво. Цигани кажуть: справді багато продуктів викидають, але вони їх не їдять… Для себе зі смітника можуть взяти хіба одяг. Один із них непогано говорить українською. «Наші тут перед тим були і розказали про це місце, – каже він. – А що робити, як роботи немає? Йти красти? То всьо президент наш…».

Вони працюють тут не самі. Кожного дня приходять селяни. Підсідають на трасі у сміттєвози і так само вертаються додому. «Нині вони вже поїхали, бо холодно. Вони нам нічо не кажуть, збирають пластмасу, клейонки, метал. Ото – їхнє, – циган показує рукою на іншу купу міхів. – А ми – тільки скляні пляшки. Кожного дня приїжджає машина і забирає їх. Дві гривні за мішок. Важко, але вижити можна».

Хвилин за десять з долини прибіг захеканий чолов’яга. Видно, там не дуже втішилися непроханим гостям. Закричав ще здалеку: «Що ви у нас хочете?!» А підійшовши ближче, одразу почав погрожувати… своєю жінкою: «Моя жінка – головна. Вона внизу. Але вам не треба туди йти. Вона вам зробить таке життя, що ви й не бачили».

Рітине золото

Внизу, біля двоповерхової будів-лі стоїть техніка. По бульдозеру лазить малий циганчук. Збоку – кілька халабуд з картону та дощок. Та ознак життя у тому таборі не видно. Цікаво, як там можна було пережити недавні морози?

Та як виявилося, не всі цигани живуть у тих халупах. Бо «головна» з’явилась у дверях другого поверху будинку. Прикрикнула на малого щось по‑своєму і той сховався в неї за спиною.

Жінка виявилася не промах. Як і обіцяв її чоловік, почала з прокльонів – додому ми мали не доїхати. Потім прочитала коротку лекцію про те, яка вона віруюча християнка, чергуючи слова про Бога з угорськими матюками. Була певна, що ніхто з нас цієї мови не знає.

Трохи заспокоївшись, врешті розповіла, що звуть її Ріта. На франківському сміттєзвалищі її з сім’єю змусило працювати нелег-ке життя. Взяли у банку кредит на нові меблі – 10 тисяч гривень, а віддавати нема звідки. У дверях знову показався малий циганчук. Ріта швидко з ним справилася – стусаном загнала усередину. І сама зникла слідом.

Втім, циганка швидко повернулася. Аби показати – зовсім вона не бідна і жаліти її нема чого. «Що ти мені можеш дати? – кричала на сходах. – Подивися, скільки в мене є золота», – тицяла пальцем на свої сережки. Ще за мить витягнула за руку з кімнати дівчину… з яскраво рожевим волоссям. Зі словами «дивися, яка дочка у мене модниця», продемонструвала золоті прикраси на молодій циганці.

Якщо те все золото, що ми побачили, було не «циганським», то його, певно, вистачило би не тільки на її кредит…

А от про що циганка явно не мала наміру розказувати – так це про свій бізнес. «Що я можу казати, якщо я не голодую, мене ніхто не б’є, не знущається, – вела вона далі своєї. – Хіба що про Ісуса розкажу, аби люди розкаялися».

Врешті Ріта остаточно зникла за дверима.

Директор не в курсі

Звісно, після цих вражень у «Репортера» виникли запитання до директора КП «Полігон ТПВ» Богдана Тимочка. Розмова вийшла короткою, але змістовною. Спочатку Тимочко впевнено відрізав: «Немає там ніяких циганів». Коли ж запевнили, що бачили їх на власні очі, засумнівався: «Ну, тоді мені не відомо. Хлопці, може, щось пустили там. Я взнаю. Добре, що ви мені сказали».

Те, що «хлопці пустили» циган не кілька днів тому, а ще минулого літа, для директора теж стало новиною. «Та не живуть вони там з минулого літа. Літом вони там були, а потім їх не стало, – запевняв він. – А зимою, де вони там можуть бути, як там немає де бути». Про комунальне приміщення, напевно, забув. Нагадали. Тимочко відповів традиційно: «Цікаво, не знаю я цього». Так само невідомою для нього була й інформація про під-приємців, які забирають з полігону вторсировину.

От так і живе на міському сміттєзвалищі циганський табір, керований своїми віковими законами та принципами ієрархії. Хтось риється у смітті на морозі, хтось вихваляється золотом. Тримає табір своє життя і свій бізнес у глибокій таємниці. І так ретельно, що навіть директор комунального підприємства «Полігон ТПВ» про нього не знає.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.