Без категорії

Цукерня Скрута. У Франківську на Мазепи, 4 працювала успішна і популярна цукерня

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Якщо у міжвоєнному Станиславові хлопець на першому побаченні не запрошував дівчину у цукерню Скрута, він був або дурний, або скупий. Тут зав’язувались знайомства, спалахували романи, а стіни ще й досі пам’ятають не одне зізнання у коханні. Чим цей солодкий заклад так вабив молодь? Про це розповідає син засновника цукерні Володимир Скрут, який живе в Івано-Франківську і має 72 роки.

cukernia (3)

Із полону — з самоваром

«Мій тато був не тутешній. У 1892 році в українській родині ґмінного писаря села Угерсько (Стрийський район) Григорія Скрута народився син, якого назвали Володимиром. Дід належав до середнього класу, мав будинок і великий сад. Коли син підріс, він відправив його вчитись до Станиславова.

Тато закінчив реальну школу на Сапіжинській (тепер стоматфакультет медуніверситету) і став кондитером. Він розповідав, що тоді фахівців готували за вузькою спеціалізацією: кондитер-медівник, кондитер-карамельщик, кондитер, що робив драже, пекар і т.п. Батько був здібним учнем і після закінчення школи його залишили інструктором — щось на кшталт майстра виробничого навчання.

Згодом почалась Перша світова і тата забрали до війська. Спочатку рядовий Скрут воював на італійському фронті, потім його перекинули на східний, де він потрапив у полон. Тут у нагоді стала його професія і замість табірного бараку татусь куховарив у маєтку російського генерала в Оренбурзі. Після революції повернувся до Станиславова та привіз з собою великий самовар.

Добрі майстри без роботи довго не сидять, і невдовзі батько вже працював у популярній цукерні Кровіцького, яка містилась на першому поверсі кам’яниці Хованців — майбутній готель «Київ».

cukernia (1)

Трохи назбиравши грошей, тато вирішив розпочати власну справу. Він орендував частину першого поверху у будинку на теперішній Мазепи, 4 та відкрив свою цукерню.

Три складових успіху

Раніше було модно присвоювати фірмам імена власників. Тато теж назвав свій заклад просто — цукерня Скрута. Справи швидко пішли вгору й тому було кілька причин.

По-перше, батько не боявся експериментувати, вигадував нові рецепти. Його «Заморожена чоколяда» не мала аналогів у Станиславові. Між іншим, багато рецептів в нього виудила Дарія Цвєк, яка потім видала їх за свої.

По-друге, він використовував передове європейське обладнання. Наприклад, фольгу і форми замовляв у Швейцарії. Мав перший у Станиславові холодильник. Це був такий залізний ящик з подвійними стінками, куди зверху засипався лід, а знизу містився кран для зливу талої води. Наша родина користувалась ним аж до 1950-х.

cukernia (4)

По-третє, велику увагу приділяли маркетингу й рекламі. Кондитерські вироби мали яскраві кольорові обгортки з фірмовим логотипом. Упаковки були на польській та українській мовах. Серед місцевих кондитерів батько першим почав пакувати цукерки в коробки — до того їх продавали на вагу. Коробки теж були не прості, розраховані на дітей — у вигляді автомобілів, літаків, пароплавів, навіть танків. Часто проводились акції. Наприклад на звороті обгорток друкувалися літери. З них треба було скласти фразу «ЧЕКОЛЯДА В. СКРУТА», принести її у цукерню та отримати футбольний м’яч чи нікельований годинник.

За морозивом стояли черги

Який асортимент пропонувала цукерня? Тістечка, медівники, драже, шоколад, помадки, пастилки, цукерки, торти. На Пасху робили баранчиків із маленькими фірмовими дзвіночками, а на Миколая з медового тіста виготовляли пряники-миколайчики, які розфарбовували вручну.

Зрозуміло, що всі продукти, барвники та есенції були натуральними — про підсилювачі смаку тоді ще ніхто не чув. Особливу увагу батько приділяв спеціям. Наприклад, ванілін він виписував з Англії, оскільки місцеві аналоги не мали такого смаку.

cukernia (2)

Найбільшою популярним було знамените скрутівське морозиво на молоці і жовтках. За ним вишукувались величезні черги, і згодом батько був змушений розтесати одну з вітрин, аби звідти торгувати морозивом і содовою водою. Цю воду робили у швейцарському апараті з нержавійки, додавали лимонну кислоту й різні сиропи. Також воду розливали у пляшки по 0,33 літра, що мали багаторазовий корок на залізних дротах.

А яка ж цукерня без кави?! Її готували у великій кавоварці «Rapid».

Часто батько працював на замовлення — організовував солодкі столи на весілля, бенкети, карнавали. Його фірмовими фішками вважалися шоколадні й карамельні фонтани.

Готову продукцію возили по всіх повітах станиславівського воєводства та навіть до Стрия і Львова. Автопарк складався з фіри та батьківського Форда.

У 1930 році татусевий бізнес вийшов на новий рівень. У єврея Хаїма Фогеля він викупив всю кам’яницю на Мазепи, 4, частину якої до того орендував. Сума оборудки становила 8750 доларів США. Власністю батька фактично стали два будинки: двоповерховий фронтовий, де також містилась аптека Рейтмана, та одноповерховий у дворі, де був кондитерський цех. Пізніше батько його розбудував. Згідно з угодою купівлі-продажу колишньому власнику Фогелю дозволялось «вільно користуватись сараями, що належать до реальності, як склади товарів».

Круті повороти

Цукерня містилась на першому поверсі, а виробництво – одразу за крамницею. Там стояли великі печі, які топили дровами, адже газ був дорогий. У підвалі тато мав власну свердловину з насосом. Ще у пивниці виготовляли слойоне тісто, що потребувало холоду. Його називали «французьким».

Батько мешкав на другому поверсі у 4-кімнатних апартаментах, а ще три квартири здавав. Їх винаймали вчителі, які тоді добре заробляли і могли зняти житло у центрі міста. Татусь ще хотів добудувати третій поверх, але завадила війна.

У 1939 році прийшли совіти. Вони закрили цукерню, але власника не чіпали. Йому залишили одну кімнату, в інших поселилися військові. Вони ходили в обмотках, що дуже смерділи, та обурювались, коли тато пригощав їх кавою у маленьких філіжанках — «Чєго так мало наліваєш? Что, стаканов нєт?».

Москалі брехали, що в СРСР все є, але швидко розкупили товари у міських крамницях, ще й попросили батька «подарувати» наручний годинник. Автомобіль Форд теж забрали — до пожежної частини.

Незабаром смердючих червоних командирів змінили елегантні офіцери Вермахту. Німці відновили приватний бізнес у місті, але цукерня Скрута так і не відкрилась. Тато всю війну судився з міською управою, аби повернути будинок і виграв суд лише перед поверненням совітів. На життя він заробляв, працюючи у зеленому господарстві — висаджував дерева, розбивав клумби тощо.

Щодо особистого життя, то тато довший час був старим кавалером, який розбив не одне жіноче серце. Мою маму, Іванну Лопатинську, він знав ще до війни — вона працювала продавщицею в цукерні. У 1944-му вони одружились і того ж року народився я. Різниця між нареченими становила 30 років! Наступного року на світ з’явився мій брат, а ще через два — сестра.

Після повернення більшовиків тато був впевнений, що його вишлють до Сибіру – родина буквально сиділа на валізах. Але його знову врятувала кулінарія. Влітку 1944-го у Моршині стояв великий військовий штаб червоних і тата викликали туди кухарем. Пізніше він розповідав, що ніби сам маршал Ворошилов розпорядився, аби його не чіпали.

Після війни батько повернувся до власного будинку, де нашій родині «люб’язно» виділили кімнату із невеличкою кухнею. У приміщенні цукерні відкрили магазин із шкарпетками та капелюхами, а у прибудові — кухню їдальні №9.

Тоді ж на базі цукерні Кровіцького зробили кондитерську фабрику імені Комсомолу і тата запросили туди бригадиром. На підприємство забрали й більшу частину його обладнання — збивальні машини, мотори, форми. Батько багато зробив для розвитку підприємства. Запросто міг би стати директором, але завадило те, що він був безпартійний та «жив під окупацією».

На початку 1960-х батько перейшов на харчосмакову фабрику, підіймав там вафельний цех. Помер у 1967 році, похований на цвинтарі, що на Київській.

З усіх його дітей по стопах тата пішов лише я. Ще дитиною він брав мене на фабрику, показував як робляться солодощі. Коли мені було 12 років, я навіть підробляв у нього — загортав цукерки в обгортки та отримував за ящик 10 карбованців (після грошової реформи це становило 1 рубль). Потім я став професійним кондитером, мої торти виграли багато конкурсів, 26 років навчав студентів у коледжі ресторанної справи і туризму. Зараз на пенсії.

Від тата мені залишився швейцарський набір форм для випічки. Я подарував його краєзнавчому музею — нехай люди бачать».

Write A Comment