Без категорії

Катедра: через три століття

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Сьогодні в Івано-Франківську є шість пам’яток національного значення. Одна з них – кафедральний собор Святого Воскресіння, в народі – катедра. Що пам’ятає храм?

Щедрі фундатори

Катедра була на цьому місці не першою. Спочатку там стояв старий палац Потоцьких. Маленький, дерев’яний. На початку 1680-х Потоцькі перебралися до нового палацу, який зберігся і донині. Ну, майже зберігся. А на місці старого утворився пустир.

В 1715 році до Станиславова на запрошення Йосипа Потоцького прибуває єзуїт Томаш Заленський, який мав намір збудувати єзуїтський костел і навчальний заклад – колегію (на той час знаменита Станиславівська академія припинила своє існування, не витримавши негараздів Північної війни).

Тож 21 квітня 1716 року Потоць-кий дарує єзуїтам ділянку землі (60х40 ліктів) на місці давнього палацу. Невдовзі почалася будова костьолу. Ім’я архітектора невідоме, але є дані, що головний єзуїт міста просив руського воєводу Яблоновського, аби той дав йому свого надвірного архітектора Якоба Пертіго. Втім, хто б не був тим зодчим, він допустив багато помилок, через що вже через 20 років споруда вся вкрилася тріщинами і ледь не завалилася.

Цікавим є той факт, що коли у 1720 році рили котлован під фундамент, то знайшли скарб із 14 000 злотих. Половину Йосип Потоцький забрав собі, а решту віддав на будову.

Але це були не єдині фінансові вливання. Щедрими спонсорами виступили дружина Потоцького – Вікторія з Ліщинських, її брат Казимир, багато інших шляхтичів і шляхтянок. Крім того, самі єзуїти володіли селом Тисьменичанами, мали звідти непогані прибутки, які теж ішли на спорудження костьолу.

Будували досить швидко. Вже у 1729 році (на день святої Вікторії) в костьолі відбулось перше богослужіння, хоча повністю його завершили наступного року. Називався він Костьол Святого Духа і Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії і мав цілих сім каплиць. Всередині був дуже багато оздоблений. Дружина власника міста Вікторія подарувала костьолу головний вівтар, а також оздобила каплицю святого Костки. Для цього їй довелося продати за 1000 дукатів своїх любимих канарок. Ії донька Софія подарувала образи Матері Божої Ченстоховської та святого Франциска Ксаверія, син Станіслав – образ і вівтар Ігнатія Лойоли (засновника ордену єзуїтів), а брат Казимир – вівтар святого Франциска Боргезе. Всі ці вівтарні скульптури були виконані з дерева тірольським майстром Йозефом Шаффлом.


Під Косткою

У підземеллях костьолу хоронили отців-єзуїтів, але незабаром до них приєдналися інші «гості». У 1730 році до Станиславова приїхав брат дружини власника – львівський каштелян Казимир Ліщинський. Тут він важко захворів і раптово помер. Урочистий похорон відбувся 26 січня 1731 року у костьолі. На церемонії була присутня його сестра Вікторія, яка тихо, майже про себе, сказала «і мене тут поховайте». Почувши це, її син Станіслав почав протестувати: «Мамо, ви ще досить молода і здорова». Та наполягла: «Під благословенням материнським прошу тебе, нехай і я, під моїм святим Косткой, покладена тут буду після смерті».

Її слова виявились пророчими. Вже 1 травня наступного року Вікторія Потоцька померла у своєму заміському палацику Бельведер, маючи лише 53 роки. Найщедрішу фундаторку костьолу поклали у крипті під вівтарем святого Станіслава Костки.

У 1739 році до стін міста підійшов загін російського війська, яке очолював молдавський князь Кантемир. Перед тим вони вже спалили Кути, Городенку і Тисменицю, здавалось, ніщо не завадить їм повторити це зі Станиславовом. У місті спалахнула паніка, оскільки гарнізон фортеці був невеликий, а коронне військо знаходилось аж на кордоні з Молдавією. Поповзли чутки про капітуляцію. Єдині, хто не піддався паніці, були єзуїти. Вони влаштували службу за порятунок міста від неприятеля. Незабаром аналогічні служби відбулися в інших церквах Станиславова, і натхненні мешканці ринулись на стіни і дали гідну відсіч ворогові.

Зодчий Станіслав

У 1751 році помер Йосип Потоцький. Ще перед погребінням гетьмана його син Станіслав, досвідченим оком будівничого, помітив чисельні тріщини на стінах костелу. Причиною були суттєві інженерні похибки при спорудженні, а саме слабкий фундамент. Тріщини розростались у геометричній прогресії, стало зрозуміло, що скоро костьол завалиться. Станіслав наказав евакуювати вівтар та внутрішнє оздоблення храму, а підлогу застелити товстим шаром соломи, аби при обвалі стелі врятувати цінний паркет та гробниці у підвалі (адже там були поховані його мати і вуйко).

З лютого 1752 року до травня 1753-го храм розібрали, відразу поглибили котлован і заклали більший, міцніший, фундамент. Потоцький особисто виготовив креслення споруди та щорічно виділяв на будівництво шість тисяч злотих та 50 000 цегли. Але фундатор не дочекався завершення будівництва. Костел був завершений у 1763 році, коли Станіслав уже помер. І хоча на останніх етапах роботами керував архітектор Христіан Дальке, дякувати за цю чудову барокову споруду ми маємо саме Станіславу Потоцькому.

Відроджений храм отримав назву Костьолу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії і Святого Алоіза Гонзаги. У 1764 році власниця міста Катерина Коссаковська подарувала 4000 злотих на новий вівтар святого Франциска Ксаверія. Але єзуїтам цей образ не сподобався, і вони попросили не копіювати старі, а краще зробити вівтар нового патрона костьолу – Алоіза Гонзаги.

Того ж року під мури Станиславова в чергове підходять росіяни. Вони піддали місто артобстрілу, внаслідок чого завалилась одна костьольна вежа, яку відновили лише через дев’ять років.

Чотири єпископи

В 1772 році Станиславів відходить під владу Австрії, а 21 липня наступного року Папа Римський ліквідовує орден єзуїтів. Починаючи з осені 1773 року, костьол перестає бути єзуїтським і передається для потреб державної гімназії та військового гарнізону, хоча служби там проводили колишні брати.

У 1783 році сюди переносять великий орган із тринітарського костелу, а старий віддають кудись у провінцію. Австрійська влада не надто переймалась релігійними питаннями, а тому декілька разів конфісковувала цінні храмові речі – перш за все, срібло і золото. Та й доглядали за костьолом – не дуже. Через це скоро у склепіннях та стінах знову з’явились тріщини, 1828 року храм закрили, перетворивши його на військовий склад. Така ситуація тривала до 1835-го, коли стараннями губернатора Галичини князя Фердинанда д’Есте розпочався капремонт. За три роки костьол був повністю відреставрований і заново побілений.

У 1838 році почали правити служби, на яких переважала гімназіальна молодь і студенти. Від 1839 року до костьолу почали пускати греко-католицьку громаду міста для відправи власних богослужінь. А 21 жовтня 1849 року в історії храму починається нова ера – цісарським розпорядженням він остаточно переходить до греко-католицької громади. Нові господарі змінили назву і тепер споруда називалась як Церква Воскресіння Господнього. У 1864 році до церкви внесли Царські ворота.

Під час знаменитої пожежі 1868 року храм майже не постраждав.

У 1885 році у Станиславові створено греко-католицький єпископат. Єпископ мав кафедру, відповідно, і церква стала називатись кафедральною. Всього єпископів було чотири:

• Юліян Пелеш (1885-1891),
• Юліян Сас-Куїловський (1891-1899),
• Андрей Шептицький (1899-1901),
• Григорій Хомишин (1904-1945).

У 1886 році в підземеллях церкви знайшли чорний саркофаг Вікторії Потоцької. Одна з її численних нащадків – Катерина власним коштом відремонтувала саркофаг, і 13 травня 1886 року відбулось урочисте перепоховання у католицькому костелі. Цей багато прикрашений саркофаг можна і сьогодні побачити у крипті Художнього музею.

У 1880-х роках художники Юліуш Макарович і Модест Сосенко здійснили розпис костелу. Іконостас розмальовував Антон Монастирський.

Під час Першої світової храм зазнав пошкоджень і у 1920-х його ґрунтовно реставрували, змінили верхівки двох веж і знесли сигнатурку.

З 1946 року після ліквідації греко-католицької церкви будівля використовувалась Станіславським православним єпископатом. У 1990 році храм повернувся до греко-католицької громади. Цього разу, можливо, назавжди.

Поштівки з колекції Зеновія Жеребецького

Write A Comment