Гори хочуть чистоти

Уже третій рік у селі Черник Надвірнянського району на території Природного заповідника «Горгани» діє єдина в Україні екологічно-християнська школа.

Тут місцевих дітей привчають до чистоти душі та природи.

Автобус пахне молоком

У горах весною ще й не пахне. Все у снігах. А дороги такі, що 23 кілометри маршрутка долає понад годину. Люди посміхаються, мовляв, добре, що взагалі їдуть, бо взимку було гірше.

 
Лісник Орест Остапчук показує дитячі малюнки та розповідає про школу і заповідник 

«Дорога така страшна, що водії просто відмовлялися їхати до нас, — каже пані Ганна, яка сидить поруч. — А багато людей у Надвірній працюють, студенти, базарники. Дорога в ямах — як мороз, то навколо тих калюж аж льодяні брили робилися — ніяк не об’їхати».

У маршрутку понабивалася купа люду: жінки з пакунками, чоловіки з квітами у переддень 8 березня, бабусі з величезними торбами, від яких пахне молоком. Студенти також зі своїми торбами — там дзеленчать порожні банки. Їдемо. Незважаючи на незручності, на душі якось так добре. А подивишся за вікно, на ті неймовірні пейзажі, то взагалі — їхав би вічно. Гори парують — це щось фантастичне.

Черник — остання зупинка. Місцеві вже чекають автобус їхати у Надвірну: скільки нас вилізло, стільки ж позабивалося знову.

Пластик серед лісу

Село Черник має приблизно 500 дворів. Свою назву отримало, кажуть, від величезної кількості чорниць, які побачили перші поселенці. Інша версія — від дієслова «черти»: раніше дерева в лісі спершу обтесували, аби швидше всихали, а потім уже рубали. Натомість нині рубати ліс на цій території, а також зривати рослини заборонено. З 1996 року Черник і ще два сусідні села потрапили до заповідної зони. Туристів сюди не пускають, а от науковим делегаціям, студентам-екологам зі Львова, Івано-Франківська зав­жди раді.

Село поділене невеличкою, але стрімкою річкою Зеленицею та розкидане горбами. На горі за річкою височіють куполи церкви, біля неї цікавий будиночок — Зеленське лісництво. На іншій горі — Довбушанське лісництво.

Одна подовгаста одноповерхова будівля, оббита пластиком, ріже око та ніяк не вписується у цей гірський ландшафт. Це сільська школа І-ІІ ступенів. Ще більше здивувало, що цій будівлі понад сто років. Ото вже познущалися… Цікаво, що сказали про той пластик у заповіднику норвежці, угорці чи інші іноземці, які тут часто бували? Адже проект екологічно-християнської школи підтримали Норвегія та Світовий фонд дикої природи.

Школа знаходиться якраз поруч із тим пластиком у двоповерховому дерев’яному будиночку Черниківського лісництва. Діти й лісники ділять одне приміщення.

У лісництві скромно. Напівпорожня кімната, лише довгий стіл посередині, під стінами широкі лавиці, в куті — маленький телевізор. Троє лісників дивляться якийсь детективний серіал. Кажуть, зараз немає особливої роботи — відпочивають. Краєвид за вікном та добряче напалена пічка наганяють сонний настрій…

Один з лісників, Орест Остапчук, береться провести невеличку екскурсію. У половині, яка належить екологічній школі, прохолодно. У класі все з дерева. Кожна стіна відповідає порі року. Полиці з книжками, альбомами, дитячими виробами та різноманітними іграми — все на екологічну тематику. Посере­дині величезний стіл, за яким зазвичай і навчаються діти. Наразі уроків у школі немає.

«Пацьорки» допомагають старшим

Щопонеділка уроки тут проводить місцевий священик, отець Мирон. Він розповідає дітям про чистоту природи й чистоту душі. Також вони разом готують і випускають церковно-екологічну газету. Священик роз’яснює зв’язок написаного в Біблії з природою.

До духовності можна віднести і недільний шкільний гурток «Пацьорки», яким керує Катерина Пирожук. Ця енергійна жінка дуже переймається історією села, разом із дітьми збирає легенди, а вони малюють, роблять альбоми.

«Ще маємо рух волонтерів, — розповідає пані Катерина. — Допомагаємо стареньким та інвалідам. Води принесемо, дров нарубаємо, чи купити щось треба, чи й просто поговорити. Для самотніх — то величезна розрада. І дуже добре, що діти самі того хочуть».

У школі щороку відзначають День людей похилого віку, запрошують сюди старожилів. Від них і записують різні легенди та спогади. Все це можна почитати у шкільному музеї. Тут також гарно, але трохи ріжуть око модернові штори з рюшечками й бомбончиками та піч із сучасної плитки.

Цінувати своє

Мають тут свої уроки і працівники заповідника. Розповідають дітям про рідкісні рослини. Взагалі рослин тут є 465 видів, зокрема 70 рідкісних і 34 — занесених до Червоної книги.

 
За цими дверима і знаходиться єдина в Україні екологічно-християнська школа 

«Проводили акцію «Жива вода» — діти допомагали очищати береги річок і малювали річки, — розповідає лісник Орест Остапчук. — І дітям то було цікаво, і дорослі долучалися. Потім і сільрада підтримала — поставили в селі урни для сміття. І дійсно — смітити стали менше».

Нині ця школа вже стала таким собі візит-центром для різних наукових делегацій. На другому поверсі тим науковцям дозволяють заночувати. А от «простих» туристів у заповідник не пускають, уся краса — хіба на фото. А якщо долучитися до екологів-активістів? Певно, то було б не зле.

…Якось зловила себе на думці, що така школа у самих горах виглядає трохи дивно: місцевих учать любити та оберігати своє. Хоча, можливо, саме цього нам зараз і не вистачає.