Погляд

Тарас Прохасько: Стисла лекція польською

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Дорота, Йоланта, Малгожата, Вероніка, Беата, Йоанна… Всього їх було вісім, але ці імена звучали як таємні паролі до якогось зовсім іншого світу. З ними був ще один хлопець і два професори, чиїх імен не вдалося запам’ятати на всі наступні роки власне через зосередженості на тих паролях.

Група студентів-ботаніків з двома викладачами вперше приїхала на польову літню практику до Львівського університету. Їх цікавила Чорногора, пише Тарас Прохасько у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч. Керівником практики був наш львівський викладач, молодий і вишуканий найкращий флорист у Львові. Я був студентом, який і працював лаборантом на кафедрі, і робив курсову наукову роботу під керівництвом флориста. Тому я став помічником на цій химерній практиці.

Тоді, влітку 1990 року, Україна була прекрасна. І ми з керівником почували себе її коханцями. Головною ідеєю кожного вчинку було те, що завжди властиве грузинам, – зробити так, щоби закохати кожного у своє кохання. Ми були одержимі всеохопним наміром викликати любов до України. І почували себе місіонерами, яким належиться це зробити через себе. І заради Дороти, Беати, Йолки, Вероніки… Якщо цією любов’ю не запліднити, то принаймні заразити. Аби з нею було прегарно, а без України тоскно.

Два тижні ми жили на географічному стаціонарі на 14 кілометрі в Арджелюджі. Щодня ходили на хребет або через Пожижевську, або попри Несамовите. Ми мали збирати гербарій, але польки відмовилися. Вони знали, що тут територія заповідника. Це стало моїм першим європейським уроком. Хоч я і знав, що червонокнижної генціани на цих субальпійських луках цілі плантації, але рацію порядку визнав. Натомість всі вони тішилися, що нема ніяких маршрутних стежок, з яких не дозволено сходити, і можна бігати похилими полонинами, торкаючись тільки триколірної тверді стопами, коли все тіло перебуває у справжньому небі.

Тарас Прохасько: Мало вас, а нас ще менше

Другим уроком була культура споживання їжі. Після армійських казарм, після гуртожитських студентських їдалень і товариських прийнять це виглядало якось нереально. Кожного ранку – сніданок довкола спільного столу. Добра запарена кава, складні канапки, обрус, серветки, справжні попільнички. Розповіді про сни, узгодження денного плану. Їхні професори поруч, але – оскільки ми господарі – студенти все вирішують безпосередньо з нами.

Обід ми їли десь у горах, сухий пайок і джерельна вода. Одного разу біля Несамовитого. Почалася  страшна буря, бо ми намовили дівчат збурити воду в озері, знаючи, що після цього воно буде їх переслідувати ціле життя. Ми мали для них рибні консерви. По одній на кожного, нам такого не передбачалося. Ми стояли колом, накрившись цератами. Відкривали ножем консерви і передавали усім туристичні вилки.

Тоді ми з керівником об’їлися того вишуканого радянського продукту. Бо і Дорота, і Йоланта, і Йоланта, і всі залишили по пів своєї консерви для нас. А ввечір, вже як темніло, сходилися на вечерю. Кожна одягала якусь суконку. Ми їли якісь овочі, до яких було багато шампану і чоколяди. Ще у Львові дівчата зауважили, що ці дві речі панують у порожніх загалом продуктових крамницях, і їхня вартість – якщо зважати на студентські добові – є кумедною. Тож привезли зі собою багато ящиків і одного і другого.

Потім ми купалися у бездоганно чистому на тому рівні Пруті, багато говорили і співали української. Купаючись, ми з керівником намагалися виглядати – знову ж заради України – якнайкраще: напружували різні групи худих м’язів, довго плили під водою, відважно і обачно скакали з каменів у спочатку зелене, а згодом цілком чорне плесо. Хоч більше потрясіння пережили саме ми. Якісь урочі ночі. Не одне літо ми бували на практиці з нашими студентами, але такого ніколи не було. Усі польки у оповідях виявилися неймовірно родинними і домашніми. При тому, що були цілком самостійними і вільнодумними. Всі їхні історії були про тата, про маму, про діда і бабцю, про братів і сестер, про рідний дім і приятелів дитинства, навіть про інтимні переживання віри і церкви.

Тарас Прохасько: Міст на вітрі

Епогеєм була ніч найбільшого зближення, коли любов до України було остаточно утверджено. Нас залишилося четверо: керівник, дві польки і я. Нічна Чорногора ідеально утримувала класистичну тріаду єдності часу, місця і дії. До світанку залишалося дві години.

І тоді виникла ідея вибігти на Говерлу, щоби сонце зійшло не на сході, а над нею. Ми би встигли, ще раніше виявилося, що всі четверо дуже добре бігали горами. Раптом студентки згадали, що вони  у цьому краї перебувають під опікою своїх професорів. Посеред ночі зайшли до кімнати викладачів і запитали, чи можна швиденько піти з  українськими провідниками на Говерлу. Професори спокійно ствердили, що звісно ні, хіба хтось з них збереться і буде супроводжувати. Дівчата вернулися і сказали, що, на жаль, нікуди не підуть. І це мене захопило.

Анджей Стасюк каже, що людині після сороківки іноді буває важко визначити, що було насправді, а що наснилося. А я після п’ятдесятки думаю, що як би не було, добре, що щось таке було. І є.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.

Comments are closed.