Люди Статті

Захисники України. Побратими називають його Люцифером

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Калушанин Андрій Чорток на війні – майже з початку збройного конфлікту. Пройшов Іловайськ, майже три роки воює у коломийській «десятці» і повертатися в мирне життя ще не планує.

На його думку, по-іншому вже не можна – треба йти  до перемоги, пише “Репортер”.

Від війни горять плати

Розмовляємо з Андрієм телефоном. Він на полігоні з дня на день чекає виїзду в зону бойових дій. Розповідає, що до війни працював у Приватбанку, на заводі в Калуші, в Польщі електриком. Найдовше фарбував автівки – це подобалось йому найбільше.

Каже, зголосився до військ­комату, щойно почалося захоплення Криму. За місяць Анд­рію зателефонували – потрапив у другу хвилю мобілізації. Воював у п’ятому батальйоні «Прикарпаття». Друзі й побратими кличуть Андрія – Чорт або Люцифер.

«У 2014 році ми були на закутках Мордору, як я це називаю, – говорить Андрій Чорток. – 2014 і 2015 роки були найтяжчими роками війни. Було складно, було страшно, хоч був уже досить дорослим – 30 років. Довелося побачити багато неприємного. Але що нас не вбиває, робить сильнішими. З 2014 року загинуло багато друзів, знайомих, побратимів. Тяжко це все пережити. Звісно, це не минуло без наслідків. У 2015 році «плати згоріли» – довелося паяти. Ніхто не думав, що нам доведеться зіткнутися з пос­травматичним синдромом. Але світ не без добрих людей».

Після Іловайська батальйон «Прикарпаття» розформували. Андрій потрапив до 53 бригади, звідки й звільнився у травні 2015 року. Каже, тоді волонтерка Леся Качурова допомогла з реабілітацією – їздив до психолога, проходив курси. А за півроку підписав контракт.

До теми Вітер статусу не має. Родина загиблого франківця Коропецького намагається довести, що він воював

«Не думав, що повернуся на війну. Так склалися обставини. Намагався влаштувати сімейне життя, та, на жаль, нічого не вийшло. Але Бог добрий – маю донечку гарну й розумну. Живий, здоровий… – каже атовець. – Мене тягло назад відчуття обов’язку і національної ідеї. Бо ця війна триває не чотири роки – років з тисячу. Ще як наші предки рубали москаля шаблями, стріляли пістолями. Тепер доводиться нам».

Андрій Чорток у лютому 2016-го підписав контракт одразу на три роки у восьмому батальоні 10 гірсько-штурмової бригади. У зоні бойових дій дві незафіксовані контузії дали про себе знати – Андрія направили у госпіталь. «Психологи плати попаяли, і я повернувся у стрій – продовжую захищати свою державу», – говорить боєць.

До смерті звикнути не можна

Згадує випадок з 2014 року, коли після Іловайська випала нагода на кілька днів потрапити додому: «Була осінь, десь як зараз. Я лише приїхав, зустрів друзів під магазином. Підійшов, привітався. І хоч був вже вдома, мізками все ще на війні, і це всі помічали. Друзі спілкувалися, а я десь витав у небесах. З магазину вийшло кілька хлопців і до мене підійшов хлопчина років десяти. Я був у військовій формі. Всі замовкли, бо не розуміли, що відбувається. А він звернувся до мене: «Вибачте, будь ласка, а ви були в АТО?». Мене аж переклинило. Кажу, так, був. А він тоді простяг мені руку і каже «Дякую вам». Я заплакав…».

Читайте Атовець Дмитро Коцюбайло знайшов кохання на війні (ВІДЕО)

Каже, історій має безліч і розповідати може довго. Але не все – намагається згадувати лише хороше, приємне. Має багато важких спогадів, бо багато друзів залишилося на війні.

«Смерть – це найважчий нюанс на війні, до якого звикнути не можу, – говорить Анд­рій Чорток. – Тут гинуть люди – свої і чужі. Звісно, з досвідом приходить розуміння і усвідомлення, ставишся до смерті більш лояльно. Але змиритися з цим неможливо. Психіка руйнується. Той, хто каже, що для нього війна пройшла безслідно, обманює сам себе – не можна з війни прийти такою ж людиною. З серйозних бойових дій людина минулою вже не вернеться. Люди міняються на війні – хочуть вони того чи ні».

Каже, за роки війни змінилося й ставлення місцевих на Донбасі до українських військових. Люди, які не перший рік живуть у зоні бойових дій, чітко усвідомлюють, що це за війна, хто для них є ворогом, а з ким треба дружити.

«Вони вже просять, щоб ми не їхали, аби до них не прийшли з руським міром, – говорить Андрій. – Водночас більшість українців не розуміють, що відбувається в Луганській та Донецькій областях. Вони чують про телевізору про війну як те, що відбувається десь там. Не знаю, чи можна це зрозуміти, якщо не побачив, не відчув на своїй шкірі, допоки туди не потрапив. Тому нині й не дуже допомагають волонтерам. Допомагають люди, хто їздили самі, ті ж волонтери».

Я зміни бачу

За кілька місяців контракт у Андрія Чортка закінчується, але він збирається служити далі – з товаришами із 73 бригади. Каже, бійців, які з 2014-го року досі служать, нині багато.

«У нас достатньо досвідчених бійців, які вже не вперше в зоні бойових дій. Зі мною є друзі, які були і в 5 батальйоні і в 53 бригаді, – розповідає Чорток. – Хлопці кличуть до себе і я планую перейти до них. Воювали разом в Іловайську – встиг з ними поїсти з одного казанка. Є й нові хлопці. Мені не має значення, чи новий боєць, чи старий. Звичайно, більше довіряю людині, з якою пройшов бойовий шлях, на яку можу опертися і довірити своє життя. Але не треба нікого скидати з рахунків – усі ми вчимося».

Каже, за чотири роки війни бійці багато вже пройшли і навчилися. «Збройні сили України значно виросли і набули досвіду. Ми вміємо відповідати, – говорить Андрій. – І хоч ватники кричать, що нічого не змінилося, я зміни бачу. Бачу, якою була армія у 2014 році і якою є зараз. Звісно, є й багато недоліків, які потрібно прибрати. Але ми вже рухаємося в правильному напрямку. Є нюанси, але я готовий підписувати контракт».

Андрій жартує, що якби не його принциповість і довгий язик, то вже б дослужився до офіцера: «Нині держава хоче обмежити доступ волонтерів на схід, аби взяти військових під своє забезпечення. Але це ще не скоро буде, бо немає повного порядку. Є недоліки, зокрема і корупція, з якою ще треба боротися. Коли мені таке трап­ляться, я не жалію і стараюся придушити. Так і залишився старшим солдатом».

До того ж, каже, що й нині допомога волонтерів дуже важлива. Наприклад, ЗСУ не можуть повністю забезпечити бензопилами і генераторами, щоб хлопці могли заряджати телефони і тримати зв’язок із близькими.

«Не знаю, що б у нас вийшло без волонтерів – задушили би ще в 2014 році, – говорить Анд­рій. – Особливо приємно, коли привозять від дітей листи і домашню випічку. А ще – коли телефонують з дому близькі й родичі, пам’ятають».

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.
Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.