Минулого тижня у Славутичі, на Київщині, вже вп’яте пройшов фестиваль документального кіно та урбаністики «86».
Його співорганізаторка та режисерка Надія Парфан – родом із Франківська. «Репортер» на п’ять днів занурився у світ кінопоказів, лекцій та музики, аби побачити, як наша краянка творить майбутнє українського документального кіно.
Творчі гості й мошкара
Ніч київським потягом, а потім ще три години автобусом – дорога з Франківська до Славутича потребує витримки. Та завдяки роботі гостьових координаторів стрес зведений до мінімуму. Зі станції метро «Чернігівська» до Славутича курсує фестивальний автобус. Місця на нього забронювали наперед і дісталися до «86» без пригод.
Усі можливі варіанти проживання – у тих же координаторів: від наметового містечка до номерів у готелі чи на турбазах.
До теми Чілдрен кінофест оголосив програму показів у Франківську (ВІДЕО)
«Репортер» прийняла місцева мешканка Олена у кімнаті нині вже дорослих синів. Один із них працює у Києві, інший – у Чернігові. Вона, як більшість славутичан, розмовляє російською. Каже, їх таким фестивалем не здивуєш – бачили кращі й масштабніші. Втім, додає – нині тут життя вже не вирує.
«До нас такі зірки приїжджали – світові. Кращі режисери представляли свої фільми, а ми обирали переможця. На День міста уся центральна площа була забита людьми. Правда, як станцію закрили і перевели на бюджет (йдеться про ЧАЕС – Авт.), місто потроху вмирає. І заходи тепер лише місцеві. Це вже не те», – говорить Олена.
Славутич зустрічає курортною тишею і хмарами мошви, що за кілька хвилин обліплює з голови до ніг та ще й кусається. Не бракує і хрущів – гудуть над головою, забиваються в одяг, валяються під ногами. Якщо необачно наступити – похрустують…
До кінця наступного дня усі протикомашині засоби в аптеках розібрали. Втім, вони все одно особливо не рятують. Допомагає лише вітер, який зносить комах подалі.
Здається, тут нічого не змінилося з 1986-го – ні архітектурно, ні по суті. Таке собі «місто-утопія», як називають його організатори фестивалю «86». Відтак його творчо-хіпстерські гості особливо різняться на фоні місцевих. Це одна з небагатьох ознак, що в місті щось відбувається.
До теми “Кіборги” отримали шість українських “Оскарів”. Переможці кінопремії “Дзига” (ПЕРЕЛІК)
Ще одна – дерев’яні конструкції на дні «сухого» озера, яке вирили, але так і не запустили через брак грошей ще у 1990-х. Тиждень до фестивалю конструкції створювали учасники архітектурної резиденції. Те, що вийшло – високий пірс та імітація хвиль білими простирадлами, вдало підкреслило статус утопічного озера.
Експерименти і бунтарство
Відкрили «86» музичним експериментом чернігівського військового оркестру та київського панк-електронника Space spice boy. Слів буде недостатньо, це варто чути і бачити.
За п’ять днів майже трьом тисячам глядачів показали 17 повнометражних фільмів і 22 короткометражки – документальні авторські твори українських і закордонних режисерів. Для короткого метра було два конкурси «Пальма Півночі» та My street films Ukraine. Журі та глядачі обрали найкращих. Головні призи – тисяча євро і можливість представити свій фільм на міжнародному кінофестивалі за кордоном.
«Ідея конкурсу «Пальма Півночі» – підтримувати зухвале кіно – незалежне і некомерційне, без великих бюджетів і продюсерів. І цьогоріч конкурс вперше став міжнародним, – говорить Надія Парфан. – Участь в ньому взяли режисери з країн, що будували Славутич. Всього в конкурсі 12 фільмів, з них п’ять українських. У цьому блоці сходиться багато сподівань на українське кіно, свободу висловлювання і сміливість».
Глядачі голосували за краще кіно «Пальми Півночі» шишками, яких довкола було повно, а за кращий фільм серед My street films Ukraine – фігурками Stickies, які попередньо зібрали у славутицьких дітей. У програмі My street films Ukraine за гран-прі змагалися дев’ять режисерів-аматорів.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про (добре) кіно
Після кожного показу – спілкування з режисерами. Поговорити залишалися не всі, але спілкування було вартісним. Особливо, якщо хотілося дізнатися, як і чому його знімали і про що взагалі хотіли розповісти.
Італійський художник і фотограф Юрі Анкарані вийшов на зв’язок скайпом з міжнародного кінофестивалю в Каннах. У Славутичі показали його «Виклик» – про полювання арабських шейхів з соколами, та трилогію «Залізна хвороба» – про зв’язок між людиною та сучасними машинами. Обидва покази зібрали, мабуть, найбільше глядачів.
Фестиваль відкрили роботою шведського режисера Йорана Олссона «Фонко» про вуличну африканську музику, яка є виявленням протесту місцевого населення.
Серед повнометражних стрічок у кожного – свій фаворит. Під час інтерактивного перегляду «Повстання в Мариборі» – про протест у Словенії, який переріс у повстання, глядачі самі обирали подальший розвиток подій: залишитися з протестувальниками чи перейти в безпечніше місце, приєднатися до погромів чи дізнатися про одного з героїв. Вибір вибудовував сюжет і незворотний розвиток, а глядач ставав співучасником.
Тема бунтарства і повстань зустрічалася не в одній стрічці. У фільмі бразильця Жоао Морейра Салеша «У цю нестямну мить» – революційні події 1968 року у Франції, Чехословаччини та Бразилії на тлі аматорських зйомок з диктаторського Китаю.
Автобіографічний фільм «Зв’язок» української режисерки Жанни Озірної досліджує нормальність у родині та розповідає її історію зізнання перед рідними про власну нетрадиційність. Ізраїльська режисерка Моран Іферґан у стрічці «Стіна» показує паломництво у жіночій частині Стіни плачу в Єрусалимі та розповідає про світ традицій і упереджень, ставлення до шлюбу та його розпаду.
Бракує лише моря
Між показами встигаєш щось перехопити, поділитися враженнями і гайда далі на кіно. А ввечері – музична програма й вечірки. Найбільш витривалі куталися в пледи під нічні покази просто неба.
І «86», і саме місто виявилися надзвичайно дружніми до дітей. Малюків до восьми років можна було залишити у центрі дитячої творчості з місцевою вихователькою Анею Нечипоренко. А для гостей з восьми років працювала дитяча архітектурна школа.
Яся з Харкова розповідає, що свою дворічну доньку привезла на «86» уже вдруге. Каже, це гарна нагода відпочити всією сім’єю:
«Виявилося, що тут багато французів, які працюють над будівництвом саркофагу над станцією. Тому ми вже другий рік знаходимо житло за каучсерфінгом. У Славутичі – гарна природа, чимось мені нагадує Ялту, лиш моря немає»…
На автовокзалі гостей міста проводжає і зустрічає промовистий напис: «Цінуйте спокій, безпеку і комфорт Славутича». І він в точку описує настрій і суть цього міста. Тут опиняєшся у паралельному світі, немає місця метушні, засиллю автівок і прогресу. А шарму цьому надає «86», який на кілька днів переносить у Славутич якісне кіно, прогресивну музику і культурний діалог.
На дверях авто- й залізничного вокзалів висять оголошення: «Квитків на 13 і 14 травня до Києва немає» – фестиваль в ці дні покине місто, аби за рік повернутися знову – з новими силами і новими стрічками. Сюди варто приїхати хоча б раз, а можна й більше – готуємося до шостого «86».
Comments are closed.