Відео Газета Люди

Влад Троїцький у Франківську: «Якщо нас все влаштовує, будемо жити в гівні»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Столичний режисер Владислав Троїцький – відомий в Україні та за кордоном успішними проектами «ДахаБраха», «Нова опера», театр «Дах».

Проїздом у Франківську Троїцький розповів «Репортеру» про потенціал малих міст, Україну на карті світу та провінційне мракобісся.

– Владе, давно не бачились, що у вас нового?

– Роботи багато. Навесні ставив відкриття Французької весни «Air» на Софіївській площі, в Угорщині на Bartók Plus Opera Festival – рок-оперу «RockGiovanni» за мотивами «Дон Жуана» Моцарта. Вже провели переговори, що «Air» наступного року поставимо в Авіньйоні та Люксембурзі.

Також з наступного року запускаємо проект ГогольFest Inoculation – з латини – прививка. Схема десь така, як було з Porto Franko – ГогольFest приїхав, здійс­нив ініціацію, далі самі.

Значно зручніше тримати в Києві одну професійну команду, яка під кожне місто готуватиме програму. І максимально опираючись на місцеві кадри, адаптуватиме його, при цьому відпрацьовуватиме усю логістику, менеджмент і фандрейзинг фестивалю. Такі проекти ми запускаємо з Маріуполем, Ірпінем, Вінницею, ведемо переговори з Чернівцями, Полтавою.

– Співпрацюватимете там з локальними фестивалями?

– Ні. Мерія замовляє ГогольFest, адаптований під їхнє місто. Якщо в Маріуполі це був «Startup ГогольFest», то в Ірпіні – «Сателіт ГогольFest». Зараз в Маріуполі готуємо реконструкцію будинку культури «Молодіжний» і колишнього готелю «Континенталь» під центр сучасного мистецтва з резиденціями.

– Ви запускали у столиці Арсенал, ВДНГ, арт-завод Платформа. У Франківську Porto Franko ГогольFest одним із перших заходив на територію палацу. Відкривати нові приміщення і локації – це вже традиція?

– Це, звісно, кайфово, але воно задовбує. Коли відкриваєш нові простори, особливо не у дружньому середовищі, це як працювати в тилу ворога. Ти відкриваєш, а потім тебе потрохи звідти викидають… Так сталося з Арсеналом і не тільки.

У Маріуполі все навпаки – вони самі нам замовили, бо побачили, наскільки ефективно працює фестиваль і наша команда. Зокрема, у співвідношенні грошей, витрачених на культуру за рік, і на наш фестиваль. Мер каже, що мешканці побачили, що вони – частина нової України, і хочуть розвиватися далі – не просто, щоб їм щось привозили, а щоб усе створювалось у них.

Постановка рок-опери «RockGiovanni» за мотивами «Дон Жуана» Моцарта

– Фест у Маріуполі робили за гроші міста?

– Там був ще американський фонд. І сьогодні ми ведемо переговори з Українським культурним фондом, щоб міста могли подаватися на грант, і він покривав частину бюджету. Ще плануємо організовувати так звані «потяги дружби» – через конкурс набирати волонтерів, які приїжджатимуть у Маріуполь чи Вінницю з усіх міст України і таким чином будувати горизонтальну мережу в країні. Думаю, ви навіть не підозрюєте, що відбувається в Сумах, Чернігові, Хмельницькому.

– Тобто це реалізація децент­ралізації культури, про яку нині багато говорять?

– В тому й справа. Звично під децентралізацією розуміють презентаційну форму – я щось привезу, покажу, а місцеві подивляться, що є такий литовський чи американський театр. Воно, звісно, впливає на свідомість, але це більше спостереження. Ми ж пропонуємо форму резиденцій і колаборацій. Наприклад, після резиденції в Маріуполі створюємо спільний німецько-український проект, який потім реекспортуємо в Німеччину і таким чином вписуємо у світовий контекст проект, оснований на локальних зусиллях.

– Малі міста готові приймати такі фестивалі?

– Вони більш готові, бо нічим не розпещені. Прийнято вважати, що людям, окрім Олега Винника чи Ірини Федишин, нічого не цікаво. Але це не так. Їм цікаво відчувати щось модернове. При цьому жодна державна інституція себе модерновою не відчуває. Може, є винятки, але системно – навіщо щось змінювати, якщо і так зашибісь? Усі ниють, що грошей мало і т. д., але змінюватись не хочуть…

– Ваші проекти часто гастролюють за кордоном. Наскільки там змінилося сприйняття українського мистецтва та України загалом?

– Нас там взагалі немає. І на це не можуть вплинути навіть такі затребувані проекти, як «ДахаБраха», «Нова опера» чи Dakh Daughters. Це мікроскопічні вливання на світовій культурній карті. Мене як режисера у театральному світі знають. Але в контексті світу це…

– У 2011 році ГогольFest зробив перерву. Чи є сенс зробити перерву і Porto Franko, аби після всіх перипетій люди скучили за фестивалем?

– У нас специфічна нація – «очі не бачать, серце не болить». Одразу забудуть, наче й не було нічого. У Києві нам це ніяк не допомогло. Фестиваль як був байстрюком, так і залишився – нікому не потрібний. Десять фестивалів я мав ілюзію, що було стільки всього прекрасного. Але у нас немає традиції щось поважати. Лицемірно – так, з улесливими посмішками в очі та обговорюванням за спиною.

А хто в країні у нас є безумовним етичним чи культурним авторитетом? Що є маркером сучасної України для закордону? Якщо такі маркери в голові не виникають, то про що може йти мова?

Я не говорю зараз про Шевченка чи Франка. Бо їх і так ніхто сьогодні не читає і всерйоз не аналізує. Франко ще тоді дуже жорстко говорив про неосвіченість українців, нездатність зберігати пам’ять і повагу до культури. І це так і лишилося. Ось де біда. Це стосується і Porto Franko. Роман Григорів запустив тут доволі серйозний фестиваль. Але чи є він символом Франика? Я впевнений, якщо він втомиться, то за рік-два ніхто навіть не згадає. Хто нині пам’ятає про перший Porto Franko у 2010 році?

– Як у Києві виглядала уся ця ситуація з християнським містом і скандалом навколо «Хамерманів»?

– Насправді це один із маркерів агресивної провінційності. Це мракобісся сильно нагадує те, що відбувається у північного сусіда: Поклонська з бюстом, що мироточить, чи носій скрепів Мілонов. Це все середньовіччя. Нині церква від держави у нас відділена, це прописано в Конституції. Але найголовніше те, що цей скандал на порожньому місці затьмарює круту постановку «Аерофонії». Замість говорити про прекрасне, ми говоримо про гівно – тут вже кому що ближче. Мені цікавіше говорити про «Аерофонію» і сміливі проекти, а не про боротьбу з бісами.

– Завдяки якісним проектам мистецтво зможе об’єднати країну?

– Цей феномен яскраво проявився у тому ж Маріуполі, коли тисячі людей говорили про те, що ГогольFest став для них однією із найголовніших подій за останні роки. Вони починають думати, вони плачуть від того, що бачать інший світ – світ творення. Це їх надихає.

Можна пережовувати вчорашні котлети, прикриваючись тим, що ти носій традицій, яких сам і не знаєш. Це нагадує вивчення системи Станіславського, коли ніхто її не знає, але всі вчать.

Чи хороші проекти «Хор Вірьовки» чи «Ансамбль Вірського»? Так, але їх придумали у часи Хрущова і вони маркували Україну як милу сільську околицю. Можна продовжувати експлуатувати образ дівчинки з віночком, але це – Україна Поплавського, з салом і горілочкою. Інша справа, що треба молодим.

Хтось із Франківська зібрав акцію перед дверима мера на захист Porto Franko? Значить так і будете у середньовіччі, а вам розповідатимуть, що добре, а що погано. Про що мріємо, те й матимемо. Треба бути готовими докласти зусиль за той світ, який вам потрібен. А якщо все влаштовує, будемо жити в гівні та корупції, прикритих християнськими цінностями. Ну і ще трішки праворадикалів до цього, щоб запустити ксенофобію. І про який тоді сучасний театр чи сучасну музику можна говорити? Які технології та IT? Розвиток бізнесу, технологій можливий лише там, де є свобода.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.