Історія Газета

З бабусиної скрині. Як сучасна мода на вишиваний одяг прийшла в міста ще 100 років тому (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Нині елементи народного одягу вживаються всюди: від своєрідної «класики вулиць» – вишиванки у поєднанні з джинсами, до молодіжних світшотів і стильних весільних суконь. Українські й закордонні дизайнери черпають натхнення із старих фото й бабусиних скринь.

Щось подібне відбувалось і 100 років тому, пише Репортер.

Вишукані жіночі сукні у народному стилі з журналу «Нова хата». Фото: elib.nlu.org.ua

Для шлюбу й на смерть

Колись одяг служив майже паспортом селянина. Кожне село чи групи сіл вирізнялися своїм комплексом вбрання, тож на ярмарку можна було легко визначити, хто звідки.

З кінця ХІХ століття у галицькі села почав проникати одяг міського типу без вираженої етнічної специфіки. Спершу зміни відбувалися майже непомітно. Для виготовлення одягу селяни просто використовували фабричні тканини, пристосовуючи їх на власний лад.

Даунтон по-галицьки. Як поводилися під час застілля 100 років тому

У селах, наближених до повітових цент­рів, перехід на міську ношу відбувся ще перед Першою світовою війною, однак найбільш різкі зміни настали вже після неї. Тоді замість полотняних штанів з’явилися європейські костюми, а плащі та жакети замінили кептарі. Нова мода не оминула й головні убори. Якщо жінки ще ходили в хустинах, то чоловіки вже облюбували кашкети та міські капелюхи. Традиційною лишилася тільки вишивка, якою прикрашали сорочки з фабричних матеріалів.

Дівчата у святковому одязі. Фото: inlviv.in.ua

Новомодні віяння переймала насамперед молодь. Поступово одяг, придбаний у місті, почав переважати. Полотняну ношу власного виробництва селяни вдягали лише до шлюбу або тримали, як казали, «на смерть».

Міська мода зачепила й весільне вбрання. Білу сукню обирали дівчата із заможних селянських родин і ті, що певний час працювали служницями в місті. Зокрема, Кароліна Глухівська згадувала, що її мати у 1909 році першою із села вінчалася по-європейськи – у білій спідниці з блузкою і фаті («вельоні»).

Зразки одягу, декорованого вишивкою, з журналу «Нова хата», photo-lviv.in.ua

Позаздрити могли й парижанки

Саме тоді, коли село активно переходило на фабричний одяг, у містах зросла зацікавленість народним вбранням. Проте відбувалося повернення не до давньої ноші своєї місцевості, а до його більш-менш стилізованого аналогу. Народний стрій став частіше вживатися на різних концертах, національних святах і громадських зібраннях. Особливо модними були вишиті сорочки та лляні сукні. При створенні спортивного одягу тогочасні модельєри широко використовували гуцульський орнамент і кольори.

Вагому роль у цьому процесі відіграв ілюстрований журнал «Нова хата». Він друкував зразки сучасного одягу, декорованого вишивкою, та статті, присвячені народній ноші. Автори публікацій давали поради, як пристосувати традиційне вбрання до вимог часу і зробити його трендовим. Не менш популярними були вказівки, як заощадити й перешити старі речі для нового сезону. Знайомо? Нині це називається модним словом ресайклінг.

Смак об’єднує. Як мріяли, спілкувалися і кавували 100 років тому

Наприклад, у червневому випуску «Нової хати» за 1939 рік одна з авторок стверджувала, що в моді панують «молодість», «сільська сильветка» та «фантазія». Вона ж розмірковувала над питанням, що знайшла мода на селі, окрім крою та широких спідниць.

«Навіть скромна, перефільтрована через міське сито французька сільська ноша доставляє квітчастих матеріалів, за якими шукають тепер парижанки. Що казали б вони, якби так натрапили на таке невикористане ще джерело, як наші села зо своїми полотнами, та нашими чинуватими, барвленими мальованками*!», – писала авторка.

 

Такий комплект одягу для дітей пропонував журнал «Нова хата». Фото: elib.nlu.org.ua

Вишуканий образ доповнював новий солом’яний капелюшок. До «передполуд­невої» суконки личив капелюх з квітами чи вуаллю, до полотняної – з грубої соломи, облямований стрічкою, до шовкових суконь – широкий з квітами й перами.

«Найдемо там ще й овочі, що перетворять наші капелюшки в сади та городи», – зазначала дописувачка «Нової хати».

Вона ж закликала користуватися багатими народними джерелами, яким «можуть позавидувати паризькі елегантки». Як додаток до цієї статті журнал опублікував зразки літніх суконь на основі борщівської чоловічої сорочки.

Синагога, страйк, шість вулиць. Чим жив Станіславів у 1895 році (ФОТО)

Для жінок робили вечори з доповідями й рефератами щодо використання в одязі національних елементів. Громадська організація «Союз українок» навіть влаштовувала змагання на краще оздоблення сучасного костюму. У таких заходах, як правило, брали участь відомі галицькі діячки, вчительки, дружини священників.

Наприклад, письменниця і педагог Ольга Дучимінська закликала жінок збирати вишивки й орга­нізовувати музеї. Вона ж влітку разом із своїми товаришками часто сама одягалася по-народному. Вбирала вишиту сорочку, шалянову спідницю та фартух (запаску) з грубого полотна. Волосся також заплітала на сільський лад – коси укладала навколо голови, а попід них прикріпляла гердан.

Дівчата у національних строях. Тернопільщина. Фото з сайту pinterest.com

Мода проти борщу

Представники галицької інтелігенції вважали своїм обов’язком агітувати за збереження народної ноші. Деякі називали моду другим після горілки ворогом українсь­кого села, вказуючи на економічний бік. Адже для незаможних селян новий, не зав­жди практичний і міцний одяг, становив лише зайву статтю витрат. Недарма у народі казали: «На нозі сапян рипить, а в борщі трястя кипить».

Гонитва за модою зазвичай витягувала з сільських родин останні кошти. «Лихо в тім, що ті звички переходять всякі грошеві можливости українського села та руйнують його матеріально, а з цим і не однократно – морально, запродуючи його просто чужинецьким крамарям», – писала газета «Наш прапор» 24 липня 1939 року.

Раритети з Відня. Про що розповідають віднайдені знимки в’язниці “Діброва” (ФОТО)

Низку оповідань і статей, присвячених засиллю міської моди, опублікувала Женя Лисогірська. Письменниця виступала проти змішування елементів одягу різних етнографічних груп і стирання відмінностей між селами. Одна з героїнь її твору «Господарювання», сільська дівчина Катерина, після роботи у місті служницею придбала капелюшок і лаковані туфлі на підборах. Крім одягу, вона ще й змінила косу на коротку стрижку та почала користуватися косметикою. Інша героїня її оповідання відмовилася йти до церкви на Великдень, бо не мала панчіх. Однак, за задумом автор­ки, дівчина усвідомила свою помилку та повернулася до народного одягу.

Оксана Дрогобицька, історик, ПНУ

*Мальованка – широка спідниця з домотканого полотна, фарбована у домашніх умовах

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.