Історія Газета

Чорна хмара зі сходу. Як на Галичину прийшли “визволителі” та що принесли з собою

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Головні вулиці Станиславова заблокували танки. З них почали вилазити похмурі танкісти. Розглядаючись на всі боки, вони постійно повторювали, що «в нас всьо єсть», «усього хватіт» і… одразу кинулися спустошувати місцеві крамниці.

Так у вересні 1939 разом із Червоною армією у Галичину прийшли дефіцит, спекуляція і кривавий терор, пише “Репортер“.

Марка СРСР, 1940 рік. Джерело: besarab.su

Срібло краще сховати

Націоналізація житла галичан більше скидалася на грабіж. Спеціальні комісії описували майно власників, конфісковували дорогі меблі та одяг.

Дружина львівського лікаря зазначала: «Від хвилини, як ми, мешканці Західньої України, зустрілися із населенням Совєтського Союзу, наші буденні потреби теж почали корчитись.… Кожний з нас боявся своїм одягом, товариськими формами або способом життя стягнути на себе закид «буржуазности», «контрреволюції»… З наших помешкань зникли занавіси при вікнах, килими, образи. Навіть біла скатерть на столі в їдальні була для наших совєтських співмешканців доказом того, що ми «агенти капіталізму».

Як галицькі селяни 100 років тому зі школою воювали

Інший сучасник писав: «Гарне помешкання з вибагливими меблями – це був простий шлях до згуби. Інтеліґент мусів ховати свої образи, килими, срібло, будь-які дрібні прикраси кімнати, щоб залишити вражіння сірости, бідноти, нужди… Звичайний кухонний посуд з мосяжними та алюмінієвими ринками був у очах службовців НКВД дорогоцінністю, задля якої варт було позбутися її буржуйського власника».

«Перші совіти» у Львові. 1939 рік. Джерело: uk.wikipedia.org

Відбувалося так зване ущільнення великих помешкань, куди, крім колишніх власників, поселяли ще кілька сімей. Важко уявити, яким було їхнє співжиття. Різниця між старою інтелігенцією та представниками нової влади відчувалася навіть у дрібницях. Зокрема, галицьку еліту дивувало, що «совєтські» жінки «до обіду вживають якнайменше тарілок, накладають на них страву просто з горшків, в яких варять».

У Львів до «Парижа»

Політика радянізації відобразилась і на місцевій моді. Чоловіки якнайдалі сховали свої краватки, а жінки змінили вишукані капелюшки на хустини й берети. Зникли з продажу дорогі тканини. Замість них у вжиток увійшли одноманітні перкаль і бавовна. Якщо раніше вулиці майоріли від модного вбрання, то тепер «усі купували те, що було в крамниці, а не те, що подобалось».

Цікаво, що спочатку радянський Львів, порівняно із тогочасним Києвом, виступав столицею моди, «раєм мануфактури». Туди під виглядом відрядження (а насправді за покупками) приїжджали мешканці інших міст. Коли львівські магазини спорожніли, найбільш популярним місцем став «Париж» – велика площа, де під відкритим небом місцеві продавали зношений одяг. Новоприбулі чиновники з вокзалу їхали до «Парижа», купували там крам і переодягалися прямо у під’їздах прилеглих будинків.

Радянській агітаційний плакат

Схожа картина була у Станиславові. Як згадувала громадська діячка Оксана Лемеха-Луцька, представники нової влади зустрічали своїх жінок на вокзалах, де їхні «фуфайки» та ватовані чоботи змінювали на модний одяг. Відомо багато кумедних ситуацій, коли дружини військових і держслужбовців дефілювали у театрі чи на танцях у нічних сорочках. Вишукані пеньюари вони розцінювали як останній крик моди. За словами мовознавця Юрія Шевельова, який відвідав Львів у 1940 році, галичани «оповідали анекдоти про те, як хтось хизувався на вулицях у піжамах, товарі й фасоні, мало знаних удома й прийнятих за ознаку високого стилю, шику».

Бабусині гени. Андріана Сусак продовжує воювати за свою повстанську родину

Вже взимку 1940 року у містах Західної України ціни на базарах зросли в 5-10 разів. У магазинах бракувало взуття, тканин, готового одягу. З’явилися довжелезні черги за продуктами. Процвітала спекуляція.

«Моя покійна мати ставала в чергу на цілу ніч, щоб нам рано принести півкілограма цукру. Біля станиславівської ратуші зацвів «чорний ринок». Потворилися комісійні крамниці, до яких станислав’яни заносили кращу свою одежу, взуття, золоті обручки, хатнє устаткування, щоб у замін дістати декілька рублів на прожиток родині… Полиці сільських кооператив, ще недавно добре загосподарені, тепер світили пусткою або заповнені горілкою та несвіжою «тюлькою» (рід дрібненької риби)», – писала Оксана Лемеха-Луцька.

Гість у плащі та кашкеті

Помітних змін зазнали режим дня та форми дозвілля. Наприклад, раніше робочий день інтелігента зазвичай проходив за такою схемою: праця у навчальному закладі чи установі, післяобідній відпочинок, перер­ва на каву, вечірня прогулянка. Тепер «совєтські громадяни імпровізували щодня, раз у раз кудись гнали – на мітинги, збори, засідання, над програмові години праці, – їли, спали й виходили з хати кожного дня в інакшій порі. Це було безладне життя…».

З метою «перевиховання» галичан змушували відвідувати мітинги, лекції та гуртки, де викладалися основи марксизму-ленінізму, біографії партфункціонерів. Письменників зобов’язували брати участь в агітаційних поїздках на заводи та школи. Незгідних репресували. Лише у вересні-грудні 1939 року затримали близько 1600 інтелігентів.

Галицьку еліту із закордонними дипломами «перевиховували» неуки. Адже більшість із новоприбулих закінчила лише чотири класи школи й тримісячні курси пропагандистів.

Не хочеш вчитися, то йди на професора. Чому 100 років тому зневажали вчителів

Особливо помітною була різниця в етикеті. Місцеві дивувалися, коли новоприбулі чиновники не вітали знайомих піднесенням капелюха чи кашкета, не знімали шапки у приміщенні: «Заходив такий гість у кімнату в плащі і в кашкеті, не попередивши, не постукавши; якщо вітався, то без розбору втикав свою руку по черзі всім присутнім, не знайомився з незнайомими і без запрошення сідав. Та найважніше, що цей шановний гість і не думав скинути кашкета з голови, що найбільше підсунув його вище на чоло».

Нетиповими були нові форми звертання – ім’я та по батькові замість «пан» чи «пані». Погане враження справляла звичка звертатися на «ти» до поважних за віком і становищем людей, а також брудна лайка, яку часто використовували радянські чиновники та військові.

Львів радянський. Джерело: territoryterror.org.ua

Над містом навис страх

Важливим плацдармом для формування «нової радянської людини» стала школа. Тут заохочували соцзмагання, анонімні доноси та скарги на вчителів. Із класів вилучили образи та розп’яття. Скасували уроки релігії та заборонили молитву, якою розпочиналося й закінчувалося навчання.

Місцеві освітяни неохоче переймали методи атеїстичної роботи. Директор школи села Коршів (нині Коломийського району Івано-Франківської області) Василь Ніньовський згадував, що представники нової влади заборонили брати участь у похороні учениці. Щоб діти не спостерігали за процесією через вікна, скло забілили вапном. Одразу після інциденту вчитель був арештований і засуджений до страти. Чудом він опинився серед тих небагатьох, кому пощастило вижити у червні 1941 року під час розстрілів у Дем’яновому Лазі.

Радянський агітаційний плакат

Відчуття невпевненості та страху, хронічне безсоння і нервові розлади – таким був психологічний стан більшості населення. Щоранку люди пошепки передавали один одному новини про тих, кого арештували минулої ночі.

«Страх перед вивозами – це було завершення всіх тортур», – згадувала письменниця, випускниця Станиславівської учительської семінарії Марія Струтинська.

Валіза з підпілля. Бабуся Анна із Вороненки пам’ятає усі служби УГКЦ при совітах (ФОТО)

Схожі думки висловлювала Оксана Лемеха-Луцька: «Мешканці Станиславова, передусім українське населення, було пригноблене, прибите, немов чорна хмара надвисла над містом… Українці почали масово «зникати» з поверхні життя і ніхто не питав за ними».

Автор: Оксана Дрогобицька
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.