Газета Погляд

Володимир Єшкілєв: Про святе й грішне

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Нині всі захоп­лені черговими виборами, маневрами політичних сил, інформаційним смородом та принагідним медіа-карнавалом. Захоп­лені, правду кажучи, тим, що вже за рік здаватиметься далеким «фестивалем у божевільні», давно пережитою хворобою.

А паралельно відбуваються інші події. Які кладуть край навіть не провулкам історії, а цілим її проспектам. Й не те, щоби того ніхто не бачив. Бачать. Але ці події проходять майже заднім планом. Ключове слово тут «майже», пише Володимир Єшкілєв у своїй черговій авторській колонці у Репортері.

Почнемо з того, що на наших очах добігає до сутінок одна з найблискучіших кар’єр часів СРСР та пострадянського світу. Почалася вона тоді, коли шахтарський син Михайло Денисенко вирішив стати духовною особою, постригся під іменем Філарета, у 29 років став ректором Київської семінарії, а в 37 – митрополитом Київським і Галицьким.

Закінчення ж кар’єри (а, може, й цілої історії) Філарета відбудеться в недалекому майбутньому. Й не треба бути пророком, щоби передбачити: закінчиться вона не тріумфально. Осипаний нагородами церковний чиновник найвищого рангу в назначену йому годину піде на Божий суд, а на грішній землі політики з істориками ще довго розплітатимуть вузли, зав’язані ним й навколо нього.

Зрештою, не будемо про відоме. Але постать Філарета являє нам певні символи. Ширші за знаки людської долі. Глибші за кілька століть.

Колись, у далекому 312 році, християнська громада Імперії вийшла з печер і катакомб ecclesia pressa – Церкви гнаної. Вийшла не за власною волею, а за наказом (едиктом) імператора. Легенда приписує цей едикт Костянтину Великому, хоча насправді видав його інший суверен Риму – Ліциній.

Володимир Єшкілєв: Про зрушення глибинними силами

Але такою вже є історія. Діяння одних приписують іншим й нема на те ради. Для нині сущих – навіть не принципово.

Важливіше те, що й далі, упродовж довгих століть, у стосунках різноманітних держав та церков саме перші брали на себе ініціативу. А другі приймали державну волю як даність, втішаючи себе туманними висловами апостола Павла про необхідність «утримувача від середовища» та про те, що немає влади, окрім як від Всевишнього.

Виключенням з цього правила стала лише Римська церква. Й то не відразу, а пройшовши через густу темряву різних випробувань. Решта церков вступили з державами у стосунки, що за різних часів описувалися різними хитрими термінами від «симфонії» до «конкордату».

Наслідками тих «симфоній» завжди були чиновницькі силування, дипломатична казуїстика та світоглядні непорозуміння. А на тій межі, де церква марно намагалася знайти рівновагу та дружбу з державою, плодилися й множилися діячі, котрі одною ногою шукали опори у священстві, а другою міцно стояли на бюрократичному полі. Святих подвижників з них не виходило, але орденів на їхніх мантіях іноді висіло більше, ніж на маршальських мундирах.

Якось я, разом з мудрим воцерковленим чоловіком, розглядав портрет покійного вже Єрусалимського патріарха. Той блищав десятками найвищих державних нагород різних країн.

Володимир Єшкілєв: Про адекватність

«Марнота марнот», – присудив я тоді. На що мудрий чоловік лише посміхнувся і сказав: «Звісно, марнота. Але ж не всім бути схимниками та самітниками. Поки ті молять за нас Господа, хтось із церковних мусить мати справу з лайном світу сього. Важка ця стезя й багато проститься їм з тієї марноти, до якої застромлені».

Я подумав над його словами. А ще згадав, що Дух віє, де хоче. Й спрямував судження своє до співчуття.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.

Comments are closed.