Соціум

Життя триває

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Після похорону вона принесла до хати різнобарвного м’яча у вигляді глобуса і стала бавитись. Аби якось заповнити порожнечу, увімкнула музику. Під руки потрапив чоловічок-іграшка. Завела його ключиком – і він помарширував по столу. 50-річна жінка повільно підвелася та знову накрутила забавку.

gEiyC9bQmGQ[1]

Це не фантазії. Це реальні дії після смерті близької людини. Кожен із нас може навести свої приклади поведінки після перенесеної втрати. Що відбувається у психіці? Як не поглибити й так болючу рану? Наскільки ми готові звернутися за допомогою чи надати її іншим? В Україні зараз це актуально…

n_v4t5LTatw[1]Відповіді дає психоаналітик, керівник Кризового центру Української асоціації психоаналізу Володимир Мамко.

– Пане Володимире! Що таке психічна травма і як вона діє на людину?

– Вперше її переживає дитина після відлучення від грудного молока. І первісток боляче переживає народження другої дитини та переключення батьківської уваги.

Втрата – це травма. Уявімо собі наше буття у вигляді прямої лінії. Смерть близької людини розриває її. Життя ділиться на «до» і «після». Такому стану властиві відчуття порожнечі, втрати сенсу існування, пошук винуватих, підвищена агресивність, загубленість у лабіринті цінностей. Те ж стосується і нинішніх кризових ситуацій, які розпочалися восени з Майдану. Стандарти, якими керувалися досі в суспільстві, змінилися, це набуває незворотного характеру. Настає руйнування процесу безперервності. Адже люди не були готові до вбивств. Стався такий самий розрив, як і при смерті рідних.

– Як поводяться люди у кризовій ситуації?

– Є постійне очікування, тривога. Людина, яка потрапляє в епіцентр травми, втрачає відчуття реальності. Ще гірший чинник – наша уява. Коли горіли шини, то багато хто думав, що палає весь Київ. А за якихось кількасот мет­рів тривало життя, люди ходили на роботу, до школи.

Ті активісти, які отримали фізичні травми на Майдані чи згодом, під час подій у зоні АТО, психологічно втратили менше. А от ті, хто бачив поранених чи загиблих – психологічно більше. Люди поза епіцентром подій насправді також поранені.

Існує ще таке поняття, як фактор близькості. Так Україна стала великою травмою для Європи, хоч та й не бере участі у подіях.

Є люди, що перебувають у кризовому стані через професійну діяльність. Це медики, вчителі, правоохоронці, журналісти. Чимало представників ЗМІ на Майдані не знали, як себе поводити: чи фіксувати події, чи виносити поранених, чи самим рятуватися?

Те саме стосується і перебування в зоні АТО. Багато хто йде на неоправдане геройство, відчуваючи провину перед вбитим побратимом. Ось типовий хід подій у випадку біди. 20 % людей орієнтуються у кризовій ситуації та діють ефективніше, тож вони житимуть без особливих ускладнень. 10 % – перебувають у паніці, не можуть уявити чіткої картини та прийняти правильне рішення, в них посилюється втома, тривога, емоційне виснаження, в них можуть розвинутися симптоми тривалого стресу й туги. Решта 70 % людей – дезорієнтовані, шукають інформації, чекають на підказки. Їм потрібен якийсь пош­товх, аби швидше оговтатися.

– То як відновити оту зруйновану безперервність?

– Потрібно осмислити насамперед свою смертність у контексті цілісності життя. І найважче це дається людям, які досі вважали себе всесильними і всезнаючими. Допомога приходить завдяки взаємодії з іншими людьми. Після смерті близьких треба не лише поспівчувати, але забезпечити контакт і підтримку. В особистісному плані людина має знай­ти те, що не змінилося. Скажімо, залишилися діти, робота, житло, зрештою, власне життя. Важливо зв’язати те, що відбувалося до події, під час неї та після. Дати людині виговоритися, зробити своєрідну відмітку рани на тілі. Якщо ж виникає потреба в психологічній підтримці – звернутися до спеціалістів.

– Що треба робити, аби врівноважити психологічний стан?

– Щоб далі жити, маємо відновити лінійність життя, втрачені зв’язки. Допомогти може священик, адже дуже важливо слухати людину, не даючи оцінки подій.

У кожного з нас є дуже великий внутрішній ресурс. У кризових ситуаціях маємо займатися волонтерством, бо це насамперед допомога собі. Дуже важливо говорити з людиною про плани на майбутнє. Читання художньої літератури, зміна інтер’єру можуть сприяти виходу з депресії.

Сама травматична подія триває кілька хвилин, а далі йде інтерпретація. Дитина народжується безпорадною, але від того, як її прийме хтось і десь, залежить її життя. Тобто, соціальний зв’язок, роль іншої людини не можна переоцінити. Хтось рятується роботою, інші шукають себе у подорожах, нових захопленнях, коханні. Можливо, тому й створювалися шлюби на Майдані…

Щодо нинішньої ситуації в країні, то треба усвідомити, що інші держави також пройшли нелегкий шлях. Історія знає ще важчі моменти в житті цілих народів. Зрештою, в кризових ситуаціях завжди народжуються нові ідеї. Такого підйому патріотизму, як нині, ще рік тому годі було уявити. Тож цілком очевидно, що особисті травми чи суспільні трагедії дають поштовх стати новими, відкрити в собі інші якості.

До теми

Часто, зовсім не усвідомлюючи наслідків, люди ще більше поглиблюють душевні рани рідних. Реальний приклад із життя. Хворому на гепатит С чоловікові врятувати життя могла тільки транс­плантація печінки. Потенційним донором міг стати молодший син недужого. Але батько навідріз відмовився від цього, бо не хотів піддавати дитину ризику.

Після смерті чоловіка його мама повідомила внукові, що батько так любив його, що не хотів скористатися шансом на порятунок. А юнак досі нічого й не знав про можливість такої операції, коли від нього могли забрати 60 % печінки й пересадити батькові. До душевної травми через смерть батька додалося ще й підневільне почуття провини. Почуте настільки пригнітило його, що він не знайшов іншого способу захисту, як звинуватити у всьому свою бабусю. Він шукав різні, часто надумані, підтвердження цьому. Стосунки внука й бабусі досі не налагодилися.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.