Соціум

Мати військового розповіла, як війна змінила сина

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

«Колись моя мама розказували, як вони жили за війни, то для мене було щось дивне. Де б я могла подумати, що моя дитина піде на війну?» – каже 52-річна Світлана Зеленюк із селища Обертин Тлумацького району.

Роман – її найстарший син із восьми дітей пішов воювати в АТО у складі 128 гірсько-піхотної бригади. Молодого чоловіка призвали, незважаючи на інвалідність. Наприкінці жовтня у Дебальцевому Романа поранило. Він переніс важку операцію на нозі, зараз чекає на другу. Рідні збирають гроші на його лікування.

kol (4)
Світлана Зеленюк з наймолодшою донькою Танею щодня чекали дзвінка від свого рідного бійця

Усі при купці

Життєрадісний і балакучий 35-річний Роман Зеленюк з АТО повернувся мовчазним і замкнутим. Спілкування оминає навіть із рідними, не те що з чужими. Єдина його розрада – донечка Діанка. З нею він відживає. Дитина з дружиною живуть окремо, у Лісному Хлібичині (Коломийський район). Якраз брат повіз Романа до них, аби той хоч трохи побув із донькою перед складною операцією.

Мати Романа Світлана Зеленюк каже, що син дуже змінився.

«Його мучить те, що він пережив, а найбільше – що він удома, а його хлопці лишилися там», – зітхає жінка.

Родина Зеленюків мешкає в Обертині. По невеликому сільському подвір’ї ходять кури, гуси. Під низенькою старою хатою вмивається сіро-білий кіт. Поруч ще одна хата, трохи новіша. Зараз тут з батьками мешкає Роман, два молодші брати Діма та Володя і найменша сестра Таня, їй 15 років. Дівчинка вчиться у Коршівському ліцеї на кондитера. Приїхала на вихідні допомагати мамі.

Дітей у Зеленюків – восьмеро. Пані Світлана каже, що мало бути 11. Двоє хлопчиків із трійні померли. Один відразу після народження, інший – через вісім місяців. Із трійні лишився тільки Володя, нині йому 20.

Усі фото дітей стоять на вид­ному місці у невеличкій кімнатці старої хати. Пані Світлана розказує про кожного. У старшої доньки Оксани – п’ятеро дітей. Вони живуть в Обертині. Син Станіслав взяв сироту, в якої під опікою восьмеро братів. Зеленюки стараються помагати їм чим можуть, бо знають біду. Ще один син – 24-річний Петро – інвалід з дитинства. У нього одна рука коротша за іншу. Незважаючи на це, він коваль.

Пані Світлана з чоловіком Станіславом працюють на місцевій свинофермі. Отак і крутяться. Отак – усі при купці.

Обіцянка доньці

Серед родинних фото на почесному місці й світлини молодого чоловіка у камуфляжі. Пані Світлана каже, не сподівалися, що Романа мобілізують, адже два роки тому він потрапив в аварію та переніс серйозну операцію.

kol (2)
Життєрадісний і балакучий Роман з АТО повернувся мовчазним і замкнутим

«У нього нога на одній шкірі трималася, – згадує пані Світлана. – Йому в стегно замість кістки поставили металевий штир на 45 см. Я його ще сама купувала. Не думали, що йому прийде повістка. Та як і прийде, то медкомісію він точно не мав пройти. Де ті доктори дивляться?».

Напочатку серпня Романа відправили в Мукачеве на навчання у 128 гірсько-піхотну бригаду.

«Їхали до нього з чоловіком та онукою, – говорить жінка. – Він вийшов до нас, такий у формі. Жартує, заспокоює, що то навчання, що нікуди їх не відправлять. Чую, стріляють. Питаю, що то таке? А він так обережно: «Та то, мамо, хлопця неживого привезли. Йому так віддають останню шану». Далі він відійшов говорити з братом і батьком, а я дивлюся на них і плачу, бо знаю, що поїде на схід. Ще тоді Діанка взяла з нього обіцянку, що той поведе її до школи на 1 вересня. Не виконав…».

Забув смак хліба

Пані Світлана розповідає, що Роман раніше служив у Бердичеві, має звання сержанта. На сході його поставили командиром третього взводу розвідроти.

«Відправили їх де найгірше, спершу у Попасну, а далі в Дебальцеве, – говорить жінка. – Син старався дзвонити щодня. Як два дні не дзвонить – значить, у розвідці. Але як то було мені пережити ті два дні, лиш Бог любий знає. Далі виходить на зв’язок і розказує, що добу лежали в болоті, а попри них танки російські їздили й їздили. Я ледве стримую сльози, лиш казала, аби просив помочі у Бога, аби молився. А він каже: «Мамо, та ми з хлопцями лиш так і робимо». Розказував все як є, нічого не приховував».

Розповідав, що люди є різні – вдень ходять на роботу, а ввечері йдуть вбивати. Одне подружжя помагало нашим хлопцям – збирали для них харчі. За це їх зарізали сепаратисти, як дізналися.

«А раз дзвонить і каже, що вже піднебіння від сухарів болить, що забув смак хліба і взагалі хлопці тут голодують, – каже жінка. – Прибігаю в сільраду, розказую то голові, а він бігом скликав людей. Зібрали ми харчі, солодке, цигарки, гроші, шкарпетки, ліки, все, що могли. Коломийські волонтери помогли перевезти. Роман виїхав з хлопцями їм назустріч, а то не можна забрати, бо сильний обстріл. Аж на другий день, вдосвіта бігом на дорозі перегрузили. Волонтери в один бік, а ті в інший».

І зараз в Обертині для хлопців збирають передачі.

«То ж усі наші діти, як можна інакше? – говорить мати бійця. – Роман зідзвонюється з хлопцями, а потім мені переказує, що і кому переслати. Раз говорить, аби зібрала окрему посилку для одного хлопця. Казав, він круглий сирота і йому нікому зібрати посилку. Роман у мене дуже добрий. Він останнє віддасть».

Неприйомний день

Одного разу Роман кілька днів не виходив на зв’язок. Пані Світлана ледь не збожеволіла. Коли той з’явився у мережі, дізналася, що поранений. Сильно болить нога, хлопці колють обезболюючими, аби везти до лікарні, нема солярки, – треба грошей.

«Я, що в хаті мала, переслала на номер карточки якогось хлопця, – згадує жінка. – Аж тоді його відвезли в лікарню в Артемівськ. Звідти відправили в Харків. Мені вже було спокійніше, бо там живе наша обертинська жінка, яка була коло нього. Помагала й іншим хлопцям».

З Харкова Роману дали направлення у львівський військовий госпіталь. Дали гроші на дорогу, посадили на поїзд. Пані Світлана каже, стало легше, бо ближче додому та й лікарі – наші. Але у Львові голодного, хворого Романа ганяли від кабінету в кабінет. Ніхто не хотів його прий­няти. Головний лікар, за словами жінки, сказав, що у нього неприйомний день, аби приходив завтра, а ні – то най вертається, звідки приїхав.

До Львова Зеленюки їздили разів з чотири.

«Не ми одні, – каже жінка. – Купа хлопців калік стоїть. Жінки, мами. Шум, гам. Ніхто не дивиться на тих ранених. Ніхто не хотів з нами навіть говорити».

Пані Світлана їздила у цивільну лікарню, аби взяли на лікування, але там відмовили.

«Я тоді у військову прокуратуру в Івано-Франківську, – розказує вона. – Ходила, просила, плакала. Відправили нас у військову поліклініку. Якось зв’язалися з Чернівцями, аби нас прийняли».

Кілька тижнів тому Роману там зробили одну операцію. Витягли металевий штир, бо він сповз аж до коліна. Наростили кістку і відправили на 15 діб на реабілітацію додому. Днями чоловікові мають робити ще одну, ще складнішу операцію. Йому повністю треба трощити гомілку, наново її складати та нарощувати.

«Переживаю сильно, – зітхає жінка. – Роман каже, що видужає, то знов піде в АТО. Як то тяжко чути матері, він не розуміє. І я не розумію, як тяжко йому, що у нього зараз на душі. Господи, аби це все скоро закінчилося».

Усім, хто може допомогти Роману Зеленюку. Картковий рахунок матері пораненого Світлани Зеленюк: ощадбанк 2620 50000 93693.

Чи телефонуйте на «гарячу» лінію «Поранені SOS»: 066 528 14 96

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.