Статті

Франківськ став їм рідним – про два переїзди та одне повернення

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Щороку 18 грудня у світі відзначають день мігранта. У Івано-Франківську їх теж багато. І більшість місцевих, на жаль, досі асоціює це слово з негативом. Та життєві перипетії бувають різними…

«Репортер» зібрав три історії різних людей із різних країн. Що саме спонукало їх приїхати до нашого міста й лишитися тут жити?

За чоловіком

Оксані Кухар 39 років, вона з Білорусі. Попри те, що її тато родом із Києва, жінка ніколи й не думала, що переїде жити в Україну. За п’ять років до того наважилася на переїзд до російського Пскова. Відкрила там власну справу – магазин білоруської косметики.

«Я була досить забезпеченою, хотіла купувати авто, зробила вид на проживання. Думала, що вже там і осяду. Але тут мій коханий знайшов мене в інтернеті», – розповідає Оксана.

Каже, коли познайомились, питання, де жити, навіть не виникало.

«Я сказала собі, якщо відчую, що це моя доля, то поїду будь-куди, навіть у забите село. Що таке Івано-Франківськ – не знала. Він сказав – а в мене ступор!» – сміється жінка.

Каже переїжджати було не страшно, навіть попри те, що переїзд припав на зиму 2014.

Вандалів рятує байдужість. Чому у Франківську хулігани нищать комунальне майно

«Тоді якраз був Майдан, починалася війна, – згадує Оксана. – Я приїхала в посольство у Петербурзі відмовлятися від посвідки на проживання, а мені кажуть: «Ви розумієте, що якщо ми вам зараз закриємо посвідку, то за два тижні депортуємо?». Я погодилась. Вони лише пальцем біля скроні покрутили».

Після того Оксана не була в Росії жодного разу. Каже, підтримує контакт майже з усіма друзями, але на весілля до неї ніхто не приїхав, навіть двоюрідна сестра з Петербурга. Казали, що їх тут за російську мову вб’ють. Переконувати було марно».

До України, каже, звикла буквально за рік.

«Хоч я досі думаю російською, але в побуті намагаюся говорити українською. Наприклад, коли займаюся з дітьми при церкві», – говорить жінка.

Така мовна практика стала Оксані в нагоді. Цьогоріч подала папери на громадянство, одним з обов’язкових етапів був екзамен з української.

«Я його з переляку на п’ять здала!», – хвалиться вона.

Та найважчим для Оксани Кухар у новій країні було знайти собі заняття до душі.

«Я згадала, що 15 років тому закінчувала курси манікюру. Подумала, чому б не почати знову? – каже Оксана. – Відтоді вчилася у професійних міжнародних школах, збирала дипломи, освоювала нові техніки».

Нині вона не може дочекатися омріяного громадянства, бо вже підготувала майже все до відкриття власного салону.

Франківці просять Усика, Ломаченка та інших надати свої автографи, аби допомогти Назару Косару (ФОТО, ВІДЕО)

Їхав вчитися, а зробив бізнес

Історія Алі Аль-гайїма кардинально відрізняється від попередньої. Він родом з міста Вавилон, що в Іраку. До України приїхав у 18 років, аби навчатися лікарській справі. Рік вчився у Тернополі, потім перевівся до Франківська. Каже, після навчання два роки викладав у медуніверситеті, а паралельно працював в обласній лікарні.

«Як тільки у мене з’явився вільний час, то вирішив відкрити свою справу, – дуже непоганою українською розповідає Алі. – Окрім медицини, завжди захоплювався перукарством. У цій сфері я вже 11 років, тож вирішив відкрити барбершоп».

Справа одразу стала успішною, адже це не перший чоловічий салон краси, який відкрив Алі. Перші два були в Іраку. Але їх довелося закрити, бо приїздив він туди лише кілька разів на рік, аби провідати рідних.

Чоловік розповідає, що на початку найскладніше було з мовою.

«Я тоді взагалі не розмовляв українською, адже вступав на англомовну програму, – згадує Алі. – Як приїхав в Україну, пішов у магазин за продуктами. Підійшов до каси, продавчиня говорить, а я нічого не розумію. Вона почала сміятися, потім навіть злитися. Було дуже ніяково, бо за мною назбиралася черга. Тоді я взяв гаманець і віддав його касирці, щоб вона взяла потрібну суму. Саме тоді я вирішив, що 100 % треба вивчити мову».

Звісно, мовних занять в університеті для іноземця було замало, тому практикуватися допомагали друзі, пацієнти клініки та клієнти перукарні. Алі розповідає, що одразу почав вчити саме українську а не російську, як більшість арабів.

Тарас Прохасько: Актуальна єрархія

«Саме тому мені зараз простіше говорити українською. Мене часто питають, чи я лише говорю чи й думаю українською? Відповідаю, що й думаю також, уже давно».

Наразі повертатися на батьківщину Алі не планує.

«Після дев’яти років тут я довів свій бізнес до певного рівня, поклав на це багато часу й зусиль, тому їхати назад якось не надто хочеться», – каже чоловік.

Із заслання додому

Не варто забувати, що серед мігрантів, є й вимушені. Серед таких 57-річна лікарка Оксана Прокопів. В Україну вона з родиною переїхала у 1996 році з Казахстану. Батьків репресували й вивезли до Караганди у післявоєнний період, як і багатьох інших прикарпатців. Батькові було 17 років, і його старший брат воював в УПА… А мама поїхала в Казахстан сама, аби знайти своїх батьків, яких також репресували.

«Наша родина дуже довго не могла повернутися, бо то був радянський режим, – зітхає Оксана Прокопів. – Лише у 1995 році змогли приїхати додому батьки, а ми з чоловіком – на рік пізніше».

Олена, як і її чоловік, теж українець, народилася в Казахстані.

«Чесно скажу, що української граматики не знаю досі. А от розмовляю добре, бо батьки нас учили, – розповідає Оксана. – У нас там було невеличке поселення – Майкудук, майже всі були українцями. Ми постійно збиралися на свята – Різдво, Великдень. Співали пісень, ну і, звісно, розмовляли. Тато все казав, що ми тут живемо тимчасово і обов’язково маємо повернутися додому. У нього нас було троє дівчат і він усе повчав, щоб не дай Боже ми не вийшли заміж за росіян чи казахів, бо тоді лишимось».

В Україну Оксана повернулася з чоловіком і двома доньками. Дівчатам перед школою наймали репетиторів з української.

Пластуни привезли свято: чому не гасне Вифлеємський вогонь (ФОТО)

Сама ж вона ледве знайшла підходящу роботу. Спершу працювала медсестрою, хоч вже мала чималий лікарський стаж, а потім таки стала лікарем і в Україні.

Пані Оксана поділилася ще однією сімейною історією.

«Я називаю цю історію стимулом, – каже жінка. – Коли наша молодша донька пішла в садочок, їм перед новим роком загадали вчити віршики. Звісно, що вона вивчила казахською. Розповідала так гарно, ми тішилися, навіть записали на касету й відправили батькам в Україну. А потім пішли в переговорну, аби запитати, чи ті чули онуку. А мама сказала, що вони з татом цілий день проплакали. «Ми не заради того так тяжко поверталися в Україну, щоб наші онуки перші вірші казахською вчили», – і знову почала плакати. Тоді ми й вирішили повертатись додому, як би тяжко не було».

Авторка:Тетяна Скоропляс

Усі люблять Миколая. Що знаходили під подушкою діти 100 років тому

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.