Війна Світ

Історії з війни. Бійці 95 аеромобільної бригади про життя в АТО

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Нещодавно повернувся з зони АТО. У польовому таборі нашими сусідами були десантники з 95 аеромобільної бригади. Познайомились, розговорились. Коли запитав у хлопців, хто може дати інтерв’ю, порадили звернутися до двох. Один – старший чоловік, Погреб, якого друзі ще жартома називають «Пенсія», літом ходив «у гості» до сепарів. Інший – Олександр Бас – нещодавно повернувся з Донецького аеропорту. Ось їхні історії, майже у прямій мові.

Бас у аеропорту

Погреб. Два дні у сепарів

Мене звати Ігор Погребиський, за званням – молодший сержант. Я 1967 року народження і за віком найстарший у роті. Офіційний позивний – Погреб. В армії відслужив ще за часів СРСР, потім займався суто мирною справою – таксував у Києві. Як тільки почались події у Криму, пішов добровольцем до військкомату. Пішов не один, разом із молодшим братом Андрієм. Потрапив у 95 бригаду, яка дислокувалась у Житомирі. Взагалі у нас дуже патріотична родина. Мій син Сашко став волонтером і здорово допомагає нашому батальйону, купу разів привозив усе необхідне на передову.

БТР-2

Кілька тижнів ми провели в учебці. Стрільби, десантування, перша медична допомога – одним словом, згадав армійську молодість. 26 квітня в екстреному порядку нас перекинули на фронт. Ми супроводжували конвої з харчами та водою. Перший серйозний бій відбувся у травні, під горою Карачун. Чи було страшно? Звісно, ще й як! Хто розповідає, що на війні не страшно, той або бреше, або взагалі там не був. Хоча найбільший мандраж відчуваєш перед боєм – коли починається «заміс», то вже якось не так лячно. У тому бою здобув перший трофей. Сепари кинули свої позиції і в їхньому окопі я знайшов сумку, набиту патронами.

У середині липня наша бригада мала здійснити рейд на територію, зайняту противником. Це в районі Сіверська Донецької області. Мене відправили в розвідку виявляти їхні опорні пункти. До справи підійшли креативно, видали шорти, тапки, якусь порвану футболку. За легендою я мав розігрувати бомжуватого місцевого, який щойно вийшов із тюрми, і тепер розшукує дружину, яка втекла зі Слов’янська. На фронті я не голився, в душі давно не був, тож в образ вжився ідеально. З собою мав півпляшки горілки та пакет із м’ятими абрикосами. Документів при собі не було, лише мобілка з номером, який тримав у голові.

Ігор і Андрій Погребиські

Коли вийшов на «нічийну» територію то майже одразу наштовхнувся на блокпост сепарів, про який ми нічого не знали. Ледь у штани не наклав, але підійшов і запитав в них дорогу. Ті прийняли за свого, поспівчували, підказали, як краще дійти. Потім ми з ними ще мою горілку допили.

По ворожих тилах я «гуляв» два дні, виявляв оборону противника. Ночував у полях, кущах. Найбільше діставали комарі. До своїх вийшов на ділянці, де стояла інша частина. Ті спочатку прийняли за сепара, ледь не побили. Врятував брат Андрій, який спеціально приїхав за мною. Все, що розвідав, доповів командуванню. Ці дані зберегли багато людських життів.

Десантніки гтуються на виїзд

19 липня ми пішли у наступ. Першим знищили той блокпост, де я пив горілку. Поклали всіх. Потім штурмували висотку під Лисичанськом. З першого разу не здобули, відступили. Коли наступали знову, я сидів всередині БТР, а решта хлопців – нагорі, на броні. Через відкритий боковий люк бачив бойовика, який цілився у нас із РПГ (ручний протитанковий гранатомет – Авт.). Якби він вистрілив, то я б, напевно, зараз інтерв’ю не давав. На щастя, хтось із хлопців встиг зняти його раніше.

А потім біля нашого БТРу розірвалася міна. Мене відкинуло до протилежного борту і добряче приложило, добре, що каска була. На якійсь час втратив свідомість. Усіх наших, що були на броні, або повбивало, або посікло осколками. Коли очуняв і виліз із машини, то перше, що побачив, – чиюсь каску, забризкану мозком. Тоді мене добряче контузило, сильно боліла голова, а чути почав лише через три години. Тоді я мало що розумів, але пам’ятаю, що допомагав вантажити поранених. Потім три тижні на лікарняному ліжку, місяць реабілітації та знову на передову.

У тому ж бою поранили брата Андрія. Йому прострелили стегно, а у шпиталі ще й занесли гепатит С. Курс лікування коштує 100 тис. грн. Якщо хтось може допомогти, то ось номер приватівської картки Андрія Погребиського: 4149 4978 0515 5449.

Чи отримав я якусь нагороду за ту розвідку? Ні, у нас із цим взагалі сутужно.

Укроп 1

Що б таке побажати молодим солдатам, в яких бої ще попереду? Головне на війні – не панікувати. Не чекати тризіркових готелів. Бути готовим, що буде трудно. У будь-якому разі не падати духом. Це наша земля і бачили ми тих сепарів на… одному місці.

Басєвич бачив навіть негрів

Мій позивний «Басєвич», а так я Сашко Бас із Любара, Житомирська область. Народився у 1984-му. До війни служив у міліції, потім викладав правознавство та історію у школі. Мобілізувався в липні. Повістки не чекав, сам прийшов до військкомату. У нашому батальйоні взагалі багато добровольців. Просився у 95 бригаду, оскільки там же служив строкову.

Що більше вразило на війні? Напевно, що тут більше переживають не за власне життя, а за друзів. Якщо їдемо на завдання, то маємо повернутись всі.

Як попав під перший обстріл? Чесно, не пам’ятаю, багато було. Найжорстокіші бої відбувалися під Ясинуватою, потім билися за Гранітне, що під Новоазовськом. У листопаді обороняв Донецький аеропорт.

Ми міняли хлопців, що стояли там до нас. Переважно то були десантники, бійці розвідувальних батальйонів, спецназ. Також було кілька бійців із Правого сектору.

Командування намагається міняти оборонців аеропорту через два тижні. На те є кілька причин. По-перше, людям треба елементарно помитися. По-друге, вже після першого тижня перебування у чотирьох стінах у багатьох розвивається клаустрофобія. Додайте сюди постійні обстріли, недосипання, відчуття того, що сидиш в оточенні. Навантаження на психіку – колосальне.

Десанти 2

Зміну, їжу та боєприпаси в аеропорт привозять на БТРах. Швидко розгрузились, завантажили поранених і бігом назад. Рекомендована швидкість пересування – понад 60 км / год. Тоді дуже важко влучити у ціль із РПГ. А сепаратисти по наших БТРах стріляють, ще й як. На щастя, за мою каденцію жодної нашої машини не спалили, хоча, бувало, відлітали колеса і гинули кулеметники.

Побутові умови там жорсткі. На газових 200-грамових горілках «Джміль» розігріваємо консерви (каші, тушонку), запарюємо мівіну, варимо чай або каву. Інколи привозять ковбасу і навіть торти. Волонтери туди їхати побоюються і правильно роблять. Вони привозять допомогу у Піски, а вже звідти наші возять БТРами.

Замість душу користуємося вологими серветками. І замість туалетного паперу теж. Хоча інколи не має часу елементарно вмитись – постійна стрільба. Пам’ятаю, що за троє суток було лише кілька перерв по 20 хвилин.

Ми тримали оборону у новому терміналі. Наш – другий поверх, а сепари на третьому. Вони, зарази, прив’язували гранати до мотузок і як маятники закидали їх нам у вікна. Але й ми їм сумувати не давали.

Біля аеропорту є церква. До терміналу – метрів 500. Звідти працювала сепарська снайперша. Ми її називали Білосніжкою, бо мала біле волосся. Наших вона побила багато, щоправда, не з 95 бригади. Але ми її все одно «удєлалі». Є в нас такий хлопець – «Дядя Валєра». Він зняв її з крупнокаліберного кулемету «Утес».

Хто воює проти нас? Та хто тільки не воює, справжній інтернаціональний смітник. Росіяни, кавказці, сепари, навіть нег­рів бачив – то вже точно не шахтарі.

Аеропорт, напевно, колись був дуже гарний. Усередині стоїть замінований Порш Кайєн. Там десь кілограмів 40 тротилу. Його називають пам’ятником колишнього розкішного життя у Донецьку. А в одному з ангарів ще був особистий літак Ахметова. Його спалили 18 жовтня.

Що брати з собою солдатам, які вирушають на передову? Беріть побільше туалетного паперу, бо лайна буде багато! (Тут уже регоче цілий намет). А якщо серйозно, то у першу чергу подбайте про розхідники: труси, шкарпетки, ті самі вологи серветки, сигарети. Досить актуальними є липучки до бронежилетів. Вони швидко забиваються брудом і потім погано тримаються. Обов’язково візьміть кілька комплектів термобілизни. Добре зарекомендували себе тактичні окуляри, але великі – як маска. Не витрачайте гроші на тактичні рукавички, це лише понти. На зиму підійдуть звичайні флісові.

Щодо взуття. Під час відлиги все тут плаває у багнюці, тому гумові чоботи є вкрай актуальними. Ну і тапочки, аби для нічного походу до туалету не взувати берці.

А так, тягніть із собою поменше зайвого, і нехай Бог вас береже!

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.