Акцент

Якщо завиють сирени

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Ви ніколи не задумувалися, що буде, коли по Франківську оголосять загрозу повітряного удару? Куди бігти чи повзти? У радянські часи був популярним трохи сумний анекдот-інструкція для цивільних і військових. Звичайним мешканцям на випадок війни пропонували одразу брати ковдру та забивати місця на цвинтарі. Солдатам — просто відставити вбік автомат, щоб розплавлений метал не капав на казенні чоботи. І це тоді, коли великі й малі сховища були чи не на кожному кроці, а людей починали довбати правилами цивільної оборони ще зі школи. А що ж тепер?

Усі по селах

Нині ядерної війни вже ніхто не боїться. Україна — без’ядерна держава (добре це чи погано — інше питання). Більшість великих підприємств військово-промислового комплексу або тихо повмирали, або перепрофілювалися, або просто розкрадені. За великим рахунком наразі ми нікому не пот­рібні, щоб з нами воювати. Але залишилася ціла купа тих споруд, які називаються захисними. У народі — бомбосховища. 

Інформація про цей підземний світ не так, щоб зовсім засекречена, але й не для широкого загалу. Чому? Закон знає краще. Певно, поважні вуйки десь там на горі вважають, що іноземним розвідкам воно може бути цікаво. Але ми трохи таки накопали…

Як каже Юрій Щочкін, начальник управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення міськвиконкому, жодне зі сховищ нікуди не поділося. Всі стоять на місці. Їх не списали, в оренду не здали, не приватизували. Закон забороняє. Усіх разом у Франківську їх є з півсотні. Загальна площа — секрет.

«Бомбосховища — це неправильно, вони називаються споруди цивільної оборони, — розповідає Щочкін. — Є два види: сховища та протирадіаційні укриття. Сховищ у нашому місті значно більше, укриттів — у межах десятка. Всі вони споруджені в радянські часи, потім лише кілька добудували».

За словами Юрія Щочкіна, сховища призначалися для 10% населення — виключно для захисту найбільшої робочої зміни підприємств, які мали працювати під час війни (по 10 годин, чотири години на перезмінку). Решту люду збиралися евакуювати по селах і вже звідти довозити, кого треба, на роботу. Усе було розписано: хто, куди, яким транспортом і т. д. Кожному із 234 тисяч іванофранківців плани прог­нозували подальшу долю. Зараз трохи по-іншому.

«Останні директиви не планують евакуацію населення для малочисельних міст, — каже начальник управління. — Наш Івано-Франківськ — теж малочисельний. Люди залишаться тут».

Сьогодні тая радянська підземна «спадщина» дещо зносилася. Приблизно 40% сховищ ще могли б укривати людей (якщо їх підремонтувати), а от з 60% треба працювати ґрунтовно, якщо взагалі не будувати заново. Бо деякі й ремонтувати вже недоцільно. Вони затоплені, вода з роками здатна зруйнувати навіть залізобетон. При цьому нормативи дають 12 годин на повну готовність. За словами Юрія Щочкіна, це можливо. Та в будь-якому разі нескладні розрахунки свідчать — більше 4% мешканців туди не помістяться. А решта? Тут, певно, можна знову згадувати невеселий анекдот.

Ґазди є

Захисні споруди в Івано-Франківську, як і в інших українських містах, перебувають на балансі підприємств. Ті, що в житловій зоні (є й таких трохи), — на балансі ЄРЦ. Списати їх практично неможливо. Наприклад, завод може десяток років доводити, що їхнє укриття давно не підлягає жодному ремонту, що там все одно ніхто нічого не робить, бо немає грошей, збирати комісії, писати акти й навіть затверджувати всі ці страшні папери на місцевому рівні. А вище — зась. Із Києва повертають і наказують працювати, згідно з законом. Ще можна використовувати під склад, але знов таки — з розрахунком, що за 12 годин ти маєш все зайве звідти винести, а все потрібне внести.

І не повірите, у Франківську є таке підприємство, де захисна споруда не те, що не розсипалася, а виглядає цілком пристойно. На комбінаті хлібопродуктів (вул. Юності), у народі більше відомому як елеватор.

Микола Фінів, начальник воєнізованої охорони комбінату, колишній офіцер (понад 30 років армії) зі стриманою гордістю відкриває залізну решітку. «Прошу, заходьте». Далі йде неширокий хід висотою десь метрів зо три, метрів 20 довжиною, постійно повертає наліво. Потім — червоні двері, а потім ще двоє, але вже величезних, масивних металевих дверей. На вигляд вагою не менше двох тонн кожні. За ними — розлоге приміщення в бетоні з кількома меншими кімнатками по периметру. Це укриття збудовано у 1982 році, розраховано на 450 осіб. Отже, в разі чого комбінат зможе сховати не лише своїх 250 працівників, а й прийняти сотню-другу «біженців».

Микола Фінів вмикає вентилятор. Працює! Говорити можна, але доводиться майже кричати. Розповідає про потужну систему повітряних фільтрів, датчики тиску тощо.

Стіни побілені, все ціле, все працює. Посередині залу стоять зелені лавки. На них написано, де хто має сидіти: енергоцех, адміністрація, борошномельний цех, комбікормовий, інші. Позаду — полки з будівельними касками, певно, для рятувальних груп. Стенд наочної агітації. Справа — дві великі цистерни для води, по 3,5 тисячі літрів кожна. Зліва — стелажі з протигазами. Є щитова, дизельна установка, за потребою електрика автоматично перемикається на автономний режим.

Споруда недавно пройшла технічну інвентаризацію, є всі документи, паспорт і т. д. Ну чим не зразковий об’єкт цивільної оборони?!
«Я не вважаю, що в нас тут найкраще сховище, — посміхається Микола Фінів, — бо якщо воно справді так, то далі нема куди. Мені б трохи грошей, я б тут зробив справжній порядок». Жодного сумніву.

Сталкери виходять уночі

Та як не крути, а більшість тих захисних споруд нині занедбані, знищені. І виглядає, що цікавляться ними не так підступні іноземні розвідки чи керівники тих нещасливих підприємств, яким поталанило мати їх на балансі, як місцеві «сталкери» — любителі так званого індустріального туризму. Цю молодь не дуже цікавить, що можна, а що ні, вони просто полюють за враженнями.

«Ми нічого звідти не беремо, це принципово, тільки входимо до закинутих приміщень і фотографуємо, — розповідає Юрко (ім’я змінене), студент одного з франківських вишів. — Нас цікавлять естетичні відчуття. Як воно було раніше, куди витрачали великі гроші, в якому стані воно зараз. Ці споруди — теж історія. До того ж, цікаво проникати туди, де до тебе роками не було жодної людини».

Юрко каже, що вони роблять це «з головою», обережно, думаючи, що їх там може чекати. Ходять або вдень (якщо доступ вільний), або десь близько опівночі, коли охорона зазвичай спить. Уже знайшли в місті 35 сховищ, 15 із них «відвідали». Такий у них спорт. Відповідальності не дуже бояться, кажуть, поки нічого не вкрав або не зруйнував — суттєвого покарання не буде.

* * *

Такі справи у нас з цивільною обороною. Чесно? Коли планували розробку теми, то думали, що доведеться мати справу з бетонними підвалами, набитими китайським товаром, може, клубами чи навіть наркоманськими притонами. Все виявилося значно простіше: воно є, стоїть, потрохи руйнується. Як та імперія, що згнила зсередини. Сум глибокий.


Якщо є ґазда, то й «господарка» в порядку. Микола Фінів на робочому місці.

На наступних фото – «вбиті» бомбосховища зі сталкерського архіву:


Write A Comment