Акцент

Ми там були…

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

До Криворівні, що на Верховинщині, приїздить багато туристів, аби помилуватися місцевими краєвидами, походити стежками Михайла Коцюбинського та його персонажів із «Тіней забутих предків». Також сюди їдуть за внутрішнім спокоєм і відповідями, котрі якось несвідомо у простій розмові можна отримати від місцевого священика – Івана Рибарука.

До отця Івана часто приїздять просто поговорити

Отець Іван – надзвичайна людина. Пише книжки, бере активну участь у відновленні історичних будівель села, влаштовує походи у гори, долучається до культурно-масових заходів, переживає і живе з молоддю.

Тому минулої суботи там відбулося виїзне засідання проекту «Відкритий університет». Досі його проводили в Івано-Франківську. Ідея проекту народилась на Майдані у Києві, тому й тема відкритої лекції – Майдан у церкві чи навпаки.

Отець Іван пропонує говорити прямо в церкві. Розсадив усіх приїжд­жих колом, каже, аби бачити їхні очі, бо то важливо. Отак у тиші та прохолоді старенької церквиці й слухали отця Івана.

Не хочеться писати від себе нічого зайвого. Хочеться, аби кожен прочитав, почув ту розмову. Тому й подаємо найважливіші, на нашу думку, моменти з лекції словами самого Івана Рибарука.

Виїзне засідання «Відкритого університету» відбулося в сільській церкві

Людська гідність. Я думаю, що людство на такій висоті ще не було, як на Майдані. Просто в нас ще не наросла критична маса – ні в Україні, ні в світі, аби на тій висоті закріпитися. Тому ми всі посипалися вниз. Але ми там уже були. Це навічно записано на свідомому й підсвідомому рівні.

Була проявлена висота людської гідності перед Богом, людьми і перед самим собою – ким я є насправді.

Зараз молимося за убитих, поранених. І ми вже звикли до цього. А тоді нам було страшно дивитися на дівчинку з розкроєною щічкою, на побитих хлопців. Це для нас був жах. Уявляєте, де ми були? Якщо просто крапля крові на обличчі дівчини викликала неймовірний супротив – адже так не має бути.

І нам треба пам’ятати – ми там були, хай не всі, але більша частина. І ми знову спустилися в тепер. Я не знаю, чи ми ще за свого життя туди піднімемося, чи підніметься туди Україна. Не знаю, якою вона буде в ЄС чи в НАТО. Тут інше питання – ким ми будемо у тому всьому?

Майдан і церква. Вона була найперше, тобто Майдан і була церква. Ісус казав: «Де двоє-троє зберуться в ім’я моє, там я між ними перебуваю». Коли долучилося духовенство та монахи – це вже інше питання. Діти з першого дня були з вервечками.

Зараз дивишся на наше військо і майже в кожного біля пагона вервечка – біла, пластмасова. Він вже собі не зірки чіпляє, як він сильно відзначився – у нього вервечка на плечі. Це інший рівень свідомості. Це вже інше військо. Це вже не солдат, бо то слово з грецької означає – монета, тобто той, хто воює за плату. А тут уже воїн.

Єдина помісна. Духовенство й церква отримали великий шанс реабілітації через тих священиків, які там були, молилися, гинули. Свій шанс отримало київське духовенство, монастирі. Бо багато спокушувалися. Це не осуд, а аналіз того, що дійсно було.

Навіть те, що православний єпископ причащався з греко-католицьким. Таке було лиш дві неділі, але було.

Така відкритість при небезпеці так налякала церковних чиновників, що вони заборонили служити Літургії, лише молебні. Як сказав Євген Нищук: «На Майдані діти народяться». Дитина єдиної церкви – вона вже народилася, попри ту заборону.

Йде хвиля розуміння, що церква – це не ієрарх чи структура. А те, що є церква, є структура і є ієрарх.

У Письмі пише: «Не надійтеся на князі земські, сини людські, у них нема спасіння». Про кого мова? Про всіх чиновників – як державних, так і церковних.

Святе Причастя. Для мене Майдан є моментом перетворення. Це коли готується Святе Причастя, коли сходить Божий Дух. Це був Майдан. І воно відбулося. Жертва принесена, причастя готове, прийди та бери.

Кожен йде по-різному або не йде. Ми можемо Майданом причаститися або ні. Нам важливо стати причасниками – частинкою єдиного цілого. І ціле приймає мене.

Небесна сотня. Це офіра, дар за дар. Так, як мати мусить пролити багато крові, перш ніж народиться дитина. І це мусить бути. Це перше, що прийшло у голову, коли люди гинули на Інститутській.

Так, це море крові, але й дитя народжується велике. Про це тут легко говорити, а коли там був твій брат, син, чи сьогодні, коли збираємо гроші на бронежилети?..

Схід. Майдан – це Голгофа. Те, що зараз на сході, – її відгомін. У чому проблема сходу? Вони бояться прой­ти цю Голгофу. Ми частково її пройшли у 1940-х, у 1960-х, коли проти нас були якісь інші війни.

Ту частину сходу, на превеликий жаль, винищили голодом, повністю перекомпостували. Вибачте, але це ще ембріони, це ще не люди. Їхній рівень – «мати»: мати їсти, пити, лежати. Вони мусять піднятися на інший.

Нащо так багато гине зараз там? Бо це вливання крові, це енергетичне донорство.

Пліній-молодший прийшов до свого батька і сказав: «Християнська кров – як зараза. Чим більше ми їх вбиваємо, тим більше вони множаться». Він не міг цього зрозуміти. Це імперське мислення – «ми їх задавимо». Ще ніхто цього не зробив і ви не зможете, бо то Боже. Це те джерело, як у Зарваниці. Завалили тут, воно пробило там. Там закатали асфальтом, а воно пробило з другого боку.

Схід має переродитися. Там має визріти українське психополе. І воно зараз народжується. Два покоління перемінюють все, це – 35-40 років. Саме тому Мойсей кочував 40 років. Думаю, 23 роки вже пройшло, лишилося 17.

Write A Comment